Розділ 2

Саме тоді з'явилася Елісія Деніз, яка пройшовши через усі труднощі досягла успіху. І на сьогодні я обіймаю посаду фінансового директора найвідомішої ІТ-компанії в Україні. Маю власне житло в елітному районі столиці, автомобіль престижної марки та фінансову незалежність. Як справжня киянка, маю кілька улюблених точок на карті міста. Багато читаю, п'ю смачну каву, слухаю гарну музику, та роблю інші різні цікаві речі. Тому я стала постійним відвідувачем однієї невеличкої кав'ярні, книжної лавки та одного невеликого антикварного магазину. Власники цих закладів вже давно стали для мене добрими друзями. Загалом, обраний стиль життя, мене цілком влаштовує. Ви запитаєте: "А як же особисте життя?" Так, тут усе просто і зрозуміло — робота і є моє особисте життя.

Чи згадую я минуле? Так, іноді. Дивлячись у нічне небо гадаю: що було б, якби я мала другий шанс? Використала б я його чи ні? А потім сама себе зупиняю: що дарма мріяти? Треба жити тут і зараз!

Мабуть, сьогоднішній день стане переможцем у номінації “Той, що поза планом”. Чому? Тому, що приймаючи ранковий душ, раптово зникла гаряча вода. Потім виявилося, що я не купила каву у зернах, тож у план на день додалося декілька додаткових пунктів. І першим з них було — забігти у кав’ярню за ранковим допінгом, оскільки без ранкової кави мій день не розпочинається.

Від кав’ярні до офісу було пару кварталів, тож маючи хвилин десять про запас, вирішила пройтись через парк. Погода була чудова: вночі пішов сніг, чого не було вже десяток років. Усе іскрилося. кожна гілочка на деревах та кущах була вкрита тонким шаром інею. Під ногами приємно поскрипував сніг. Спіймала себе на думці, що з’явилося відчуття зимової казки й дива, що ось-ось має статися…

– Так, Елісія тільки дива тобі та й не вистачає, для повного щастя – посміхаючись, тихо розмовляла сама з собою.

– А ти дівчинко, все так і живеш за розрахунком?

Від несподіванки, я зупинилася та озирнулася. На лавочці, яку я щойно минула, сиділа бабуся. Бідненько, але охайно вдягнена. Пухова хустка, кожух та … валянки? Такого вбрання я не бачила, мабуть, років з двадцять.

– Вибачте, бабусю Ви це мені? – запитала я і мені на мить здалося, що ця бабця мені знайома.

– Усе біжиш відмахуючись від долі? А вечорами усе так і гадаєш де ж твоє щастя блукає? – тим часом продовжувала ця дивна жінка, наче і чула мого питання – А воно, до речі, вже поспішає. Боїться запізнитися.

– Ага, щось довго йде — скептично промовила я, подумки саму себе лаючи – Ну, це ж треба! Елісія, ти начебто доросла людина, а ведешся на всіляку дурню.

Я вже зробила кілька кроків далі, як почула у слід:

– Запам'ятай, що станеться це вже скоро. І сьогодні усього одне виконане прохання та лише одне вірно прийняте рішення, то перший крок своєму щастю на зустріч. Саме це і є той другий шанс, який ти просиш щоразу, дивлячись у нічне небо.

Почувши останні слова, я не озираючись швидко попрямувала якомога далі від цієї бабусі. Тож через кілька хвилин, майже забігла в будівлю компанії. А потім, ще годину сиділа в кабінеті прокручуючи слова старенької. Я усе ще намагалася вгамувати своє калатаюче серце, коли пролунав дзвінок телефону. На екрані з'явилося зображення моєї подруги Аліси, а за сумісництвом дружини генерального директора нашої компанії. Аліса та Едуард познайомилися на одному форумі, що проходив два роки тому в Нью-Йорку. Вона типова американка, а він українець, що вирішив будувати своє майбутнє лише на Батьківщині. Цілий рік у них були стосунки на відстані, а потім вони одружилися. Вона переїхала до нього в Україну. Вступила тут до академії, а зараз знаходиться в академвідпустці, оскільки перебуває на останньому місяці вагітності. Ми з нею знайшли спільну мову, і всупереч різниці у віці в п'ятнадцять років, стали подругами. Вона мені нагадує мене у двадцять.

– Привіт, Алісо. Щось трапилось? – стурбовано запитала у неї, адже Едуард лише сьогодні мав повертатися із відрядження.

– Так, Елісія рятуй! Рейс Еда затримують, і станеться диво, якщо він встигне до опівночі. А мені лікар заборонив сідати за кермо. Сказав, що від гріха якомога далі покладе мене в лікарню і прикує до ліжка. — вона так швидко говорила, що я ледь встигала вловити про що мовиться — Він сказав, що в його практиці ще не було такої ініціативної пацієнтки! Еліс скажи мені, я що дійсно маю увесь час лежати? Ну, і що з того, що мені хочеться займатися хоч чимось!

– Усе вірно ти робиш, Алісо, — посміхаючись сказала я — але ж ти зрозумій усіх нас: ти в очікуванні двійні й вже диво, що ти на тридцять п'ятому тижні. Так від чого я повинна тебе врятувати? Від лікаря?

– Та до чого тут лікар? Ні, звісно! Річ у тому, що до мене сьогодні мають батько з братом прилетіти з Нью-Йорку. Сюрприз у них, розумієш?! Та я ледь не народила від несподіванки! А тепер не можу їх зустріти, бо лікар заборонив. Та й, мабуть, за кермо не влізу… Я чого взагалі дзвонила? А, вже геть розум втрачаю… Еліс, ти не могла б зустріти їх, якщо це звісно, не порушує твоїх планів? І тоді, може ти все ж таки погодишся зустрічати Новий рік з нами?

– Алісо… — почала говорити я, але вона мене перебила.

– Елісія, ну, будь ласка! Ти моя єдина подруга! І так, я пам'ятаю, що ти не полюбляєш галасливі вечірки. Але, я обіцяю у нас буде тихе сімейне свято.

– Отож, бо і воно Аліса, що сімейне — промовила я, і чомусь раптом у голові пролунали слова бабусі з парку: "... І сьогодні усього одне виконане прохання та лише одне вірно прийняте рішення, то перший крок своєму щастю на зустріч…" Тож, зробила глибокий вдих і промовила — Добре, Алісо. Я зустріну твоїх родичів. О котрій їх літак?