Глава 5. Правило одного ліжка

   Вечеря пройшла в режимі холодного протистояння. Під пильним поглядом Елеонори та вдаваними зітханнями Анжели Аліса віртуозно лавірувала між п’ятьма змінами страв, використовуючи сарказм замість столового срібла. Але справжнє випробування чекало на них після команди «відбій».

   Коли за ними зачинилися важкі дубові двері в гостьовому крилі, Аліса насамперед скинула туфлі.

 - Ще п’ять хвилин, і я б почала метати ці виделки у твою Анжелу. Ти бачив її обличчя? Вона дивилася на мене так, ніби я пліснява на фамільному гербі.

 - Вона просто не звикла до конкуренції, - Макс втомлено ослабив краватку і оглянув кімнату.

   Аліса простежила за його поглядом і завмерла. Кімната була розкішною, у вікторіанському стилі, з каміном і важкими портьєрами. Але була одна проблема. Величезна, велична, застелена білосніжним шовком проблема в центрі кімнати.

 - Вона одна, - констатувала Аліса, тицяючи пальцем у бік ліжка.

 - Я казав матері, що нам потрібні окремі спальні, щоб зберегти трепет, - Макс скривився. - Але вона заявила, що в цьому домі наречені сина завжди спали поруч із ним, щоб перевірити… сумісність характерів.

 - Твоя мати геній пасивної агресії, - Аліса підійшла до ліжка і з розмаху плюхнулася на нього, потопаючи в перині. - Ну що, Демидов, ділимо територію? Моя сторона та, що ближче до каміна.

   Макс зняв піджак, залишившись в одній сорочці. Світло каміна підкреслювало його широкі плечі, і Аліса раптом зловила себе на думці, що в цій інтимній напівтемряві він виглядає набагато менш крижаним.

 - Є правила, - Аліса швидко виставила між ними бар’єр із двох декоративних подушок-валиків. - Це великий подушковий мур. Перетин кордону карається… укусом.

 - Ти нестерпна, - зітхнув Макс, вимикаючи світло і лягаючи на свій бік.

   У кімнаті запанувала тиша, яку порушував лише тріск полін у каміні. Але тиша ця не була спокійною. Вона вібрувала від усвідомлення того, що вони знаходяться за метр одне від одного.

 - Алісо? - тихо покликав Макс через якийсь час.

 - Чого тобі, принце?

 - Дякую.

 - За що?

 - За те, що не дала матері довести себе до сліз. Ти… сильніша, ніж здаєшся.

   Аліса завмерла, дивлячись у стелю. Її називали зухвалою, проблемною, бойовою, але «сильною» з вуст Макса це прозвучало як визнання.

 - Не спокушайся, - прошепотіла вона, відчуваючи, як до щік приливає жар. - Я просто не люблю програвати. Спи вже, Демидов. Завтра нам знову брехати всьому світу.

   Вона заплющила очі, але сон не йшов. У темряві вона чітко чула його рівне дихання і відчувала тепло, що виходило від його тіла. Іскри, які почали летіти в метро, тут, у тиші маєтку, перетворювалися на справжню пожежу, яку жоден подушковий мур зупинити був не в силі.