Розділ 9. Прогулянка міським парком

Що означає назва над колонами парку: «Парк імені мене»!? – поцікавилася Ася.

• Так вирішив назвати парк наш король, іменем себе, – відповів Ларбі.
• Чи хтось бачив наживо вашого короля! – запитав Імка.
• Ніхто і ніколи його не бачив. Усі читають у газетах його нові накази та правила, виконують їх, але наживо, його ніхто ніколи не бачив. Тільки коли його змінює інший, це відбувається раз на 100 років, нам про це повідомляють у газетах, – розповідав Ларбі.
• А змінюють короля, коли він постаріє чи він править, поки не помре? – задав знову питання Імка.
• Коли постаріє і помре, – відповів Ларбі.

Раптом він насторожився і озирнувся довкола. Потім швидко дістав свічку, запалив її, і обережно обводячи вогнем свічки навколо себе, голосно спитав:

– Хто тут? – Він кружляв і вдивлявся в порожнечу. – Ви щойно нікого біля мене не бачили? – Ларбі поставив дітям добре знайоме їм питання.

Діти розвели руками і відповіли йому:

• Нікого біля тебе нема, і не було. Тобі знову здалося!
• Мені постійно здається, що хтось мене штовхає у спину або іноді тягне за руку і веде за собою! – зтиха відповів Ларбі, і загасивши свічку, поклав її в кишеню.

Паркові алеїі були обсаджені редисовими деревами і акуратно постриженими кущами. Уздовж алей стояли дерев’яні лави, розташовані одна від одної на однаковій відстані. Газонами місцями повільно пересувалися гудики, саме таких Ася та Імка бачили на ринку. Алеї переходили в ширші асфальтові доріжки, а ті приводили до майданчиків, де працювали різні атракціони. Білі стрілки вказували напрямок до кожного з атракціонів. Наші подорожуючі одразу потрапили на «Алею непостійності та нестабільності».

Діти зніяковіло переглянулись і пішли слідом за Ларбі, який уже сміливо крокував у напрямку вказаного стрілкою. Їм назустріч їхала на візку-холодильнику продавчиня з морозивом, вона люб’язно запропонувала купити в неї смачне морозиво. Ларбі купив собі та дітям. Вони присіли на дерев’яну лаву, щоб перекусити, як раптом до них підбігла велика кудлата мавпа. Вона швидкими та різкими рухами вихопила у всіх трьох морозиво і, кинувши собі в пакет, зникла в кущах. Через пів хвилини у нашої компанії зникла лава, і всі троє несподівано впали на траву. Вони в повній розгубленості піднялися, і озирнувшися навколо побачили, як алеєю ходять люди в помаранчевих будівельних робах. Одні переносили меблі, інші картини, треті тягли кудись цілі дерев’яні стіни. На алеї то з’являлися, то пропадали лави. На очах у дітей будували якусь нову споруду, і водночас поруч таку саму споруду ламали. По обидва боки алеї люди в робах саджали дерева, а за ними йшли інші люди, які викопували їх і саджали з іншого боку алеї, а до них уже підходили ще люди в робах і знову викопували дерева і уносили їх кудись.

• Що це довкола відбувається! – здивовано спитав Імка у Ларбі.
• Я такої дивної та безглуздої ситуації ще не бачила ніде! – дивувалася Ася.

Сережки-шептушки почали шепотіти Асі у вуха: «З глузду з’їхали... з’їхали... з’їхали. Як всюди. Всюди. Всюди».

• Ну, ви ж читали напис: «Алея непостійності та нестабільності», – зауважив Ларбі.

Потім стало ще веселіше... Почалося фарбування трави з розпилювачів у жовтий колір з одного боку алеї, а з іншого боку – у яскраво-червоний. Дофарбувавши траву, маляри помінялися фарбами і стали фарбувати знову, тільки вже навпаки, там, де трава була жовтою, її фарбували червоною, а там, де трава була червоною, її фарбували жовтою.

• Навіщо все це робиться? – обурюючись, питав Імка.
• Так треба! – сказав маляр, що проходив повз, і легко краєм пензлика мазнув хлопчику ніс жовтою фарбою.

Маляр пішов далі, наспівуючи собі під ніс якусь пісеньку. Ася засміялася, побачивши брата з жовтим мазком фарби на носі.

• Є якісь вологі серветки? – спитав ображений Імка.

Ларбі клацнув пальцями, але його магія наразі чомусь не спрацювала.

• Місце тут таке, незрозуміле, – виправдовуючись, сказав він дітям.

Ларбі зірвав великий і вологий від роси листок редисового дерева і витер хлопчику фарбу з носа. Згодом до банера під’їхав віз із запряженими в нього кіньми, і на ньому приїхали поклейщики реклами. Вони розклали на всю довжину складні металеві сходи і почали клеїти плакат із фотопортретом якоїсь людини. Внизу під фото було великими літерами написано: «Сьогодні ми поважаємо та любимо саме тебе!». Коли портрет було наклеєно, поклейщики реклами склали сходи, інструменти та поїхали. За кілька хвилин на їхнє місце приїхали інші поклейщики реклами. Вони зірвали щойно приклеєний плакат і почали клеїти свій новий, теж з портретом, але вже іншої людини з написом під ним:

«А тепер ми поважаємо і любимо саме цю людину!». І цей процес повторювався багато разів.

Щоразу приїжджали одні поклейщики і все, що було до них здирали і зачищали, і клеїли свій новий плакат, невдовзі після них приїжджали інші поклейщики, робили те саме. Процес йшов без- перервно. Взагалі, якщо подивитися з боку на все, що відбувалося, то складалося враження, що кожен із цих людей наполегливо й сумлінно відпрацював завдану йому роботу, але загальна картина марної праці виглядала абсолютно безглуздою.

• Я вже дуже хочу їсти! – неодноразово нагадував Імка.
• І я теж! – повторила за братом Ася.