Розділ 6. Місто Ізот та його мешканці

С

Стежка з редисового лісу вивела мандрівників на велику й запорошену дорогу. Там вони побачили стовп з великим кольоровим банером, якій сповіщав: «Ласкаво просимо до міста

Ізот».

• • Кращої назви не вигадали? – розсміялася Ася.
  • Чим тобі погана назва? Дуже достойно і життєствердно звучить, – заперечив Ларбі і підняв вказівний палець догори. В ту же мить на палець сіла муха і підняла лапку догори над своєю головою, вочевидь, погоджуючись із ним, скопіювала жест Ларбі. – Тьху ти! – розсердився він, змахнувши муху.
  • – Ходімо до мого друга Теда в гості, він тут неподалік живе, – запропонував він дітям.

І вони повільно вирушили далі серед кварталів одноповерхових будинків. Місто являло собою низку вулиць, що тягнулися повздовж приватних будинків. Скрізь було чисто й охайно. Росли дерева. По тротуарах стояли дерев’яні лави, біля кожної були смітники у вигляді пінгвінів з відкритими дзьобами. Найімовірніше, щоб сміття жителі викидали у відкритий дзьоб.

Вони підійшли до будинку, в якому жив Тед, давній приятель Ларбі. Він постукав тричі, і двері відчинив привітний сивочолий дядечко Тед, середнього зросту та худорлявої статури, з чарівною вусатою посмішкою і карими очима. Тед був веселим і гостинним. Запросивши дітей і Ларбі в дім, він одразу увімкнув вогонь на газовій плиті й поставив грітися на ньому металевий електрочайник.

• Якось дивно це все, – шепнула Ася братові, – ставити електрочайник на вогонь газової плити для того, щоб закип’ятити чай.
• Він такий же дивний, як і Ларбі, – погоджуючись із сестрою, припустив Імка.
• Мій друг Тед, невидатний і невідомий барабанщик. А це мої друзі-мандрівники, Імка й Ася. – Так Ларбі знайомив дітей зі своїм другом.

Тед приємно посміхався і сильними рукостисканнями по черзі привітався з дітьми, та так, що кожен із них трясся і підстрибував від таких емоційних рукостискань. Потім він махнув рукою, накинув зелену скатертину на стіл і дістав з-під столу великий білий гриб, покритий шоколадом і посипаний червоним перцем. Поклав його на велику тарілку, розставив блюдця і чашки, а також ложки та ножі.

В електрочайник, що кипів на вогні, він кинув палички малинового і редисового дерева, потім, трохи поміркувавши і почухавши своє чоло, він докинув туди ж кілька поламаних барабанних паличок.

• • Адже так чай буде ще смачнішим! – пояснив він, дивлячись на здивовані обличчя дітей.

Поки чайник закипав, а Ларбі з Тедом про щось весело спілкувалися, діти обережно пішли роздивитися, як живе цей барабанщик. Кухня в його будинку була вся бежевого кольору, меблі – яскраво-жовтого. У наступній кімнаті всі стіни і стеля були обклеєні лотками – тарою для курячих яєць, посеред кімнати стояла барабанна установка чорного кольору, вона складалася, як і всі стандартні установки, з хай-хету, райд-тарілки, робочого барабана, двох малих томів, одного великого тома і двох креш- тарілок. По всій кімнаті на підлозі були розкидані поламані барабанні палички, які, найімовірніше, накопичувалися там і неприбиралися місяцями. На них навіть можна було випадково без проблем посковзнутися і впасти.

• • Усе граєш? Репетируєш? – схвально запитав Ларбі в Теда.
  • Авжеж! Мабуть! – невпевнено і зітхаючи, відповів бара- банщик і знизав плечима.
  • Покажи дітям, на що ти здатен! – запропонував Ларбі, вказуючи на ударну установку.
  • Гаразд! – повеселішавши, погодився барабанщик, підійшов до установки і сів за неї, обертаючи між пальців нові барабанні палички. Зробивши кілька показових пробіжок по томах, він почав ритмічно виконувати ударну партію. Діти із захопленням спостерігали за музикантом, а той розійшовся, дедалі більше, розігріваючи себе та інструмент, на якому грав.
  • Ну, все! Досить! – прокричав крізь гуркіт барабанів Ларбі. – Уже вуха болять! Досить. Здивував усіх, особливо дітей. Мене – ні. Я тебе давно знаю. Коли виступиш на сцені? Коли серйозне щось отримаємо від тебе? Коли вся наша маленька країна про тебе заговорить? – продовжував закидати запитаннями друга Ларбі.

Тед усе нижче й нижче опускав голову, реагуючи так на кожне по черзі поставлене запитання.

• • Не знаю!.. Напевно, мене все влаштовує! – промовив він.
  • Я цю відповідь чую щоразу, коли тебе бачу, і так протягом ста років. І все в тебе без змін. Усе як завжди, – сердився Ларбі.
  • А мені подобається його виконання. Я теж хочу навчитися грати, як він. І навіть краще, ніж він, втрутившись у розмову дорослих, сказав Імка.
  • Похвально! Сміливо! І навіть зухвале рішення як для дитини! – прокоментував Ларбі.

Барабанщик від цих слів ще нижче опустив голову.

• • А давайте якось йому допоможемо! – запропонувала Ася.
  • Чим же йому допомогти? Якщо він уже сто років сидить і барабанить сам собі під ніс. Безвилазно! – з досадою в голосі вимовив Ларбі і безнадійно розвів руками.

• • У мене є ідея ! – весело підстрибуючи і плескаючи в долоні, сказала Ася. – Давайте вийдімо і переговоримо!

Троє друзів вийшли з дому на вулицю, а Тед залишився готувати й розливати по кухлях свій незвичайний чай. Ася щось емоційно розповідала Імці та Ларбі, вислуховуючи їхні пропозиції теж. За 20 хвилин спільних перемовин та обговорень наші мандрівники із задоволеними обличчями повернулися в будинок до барабанщика. Сіли за стіл пити чай і їсти нарізаний гриб у шоколаді з червоним перцем.

• • Дуже цікаве поєднання смаку гриба, шоколаду та червоного перцю! – зауважив Ларбі і взяв із таці вже другий шматок гриба. – Де купив? – запитав він, жуючи гриб.
  • На розі біля ринку є магазин «Грибна веселка». Там завжди пропонують різні цікаві смаколики з грибів, – розповідав Тед. – До речі! Я ж забув поставити на стіл бублики! – вигукнув Тед.