Розділ 5. Озеро роздумів та самотності

Рано-вранці, коли сонце тільки з’явилося над обрієм, а лісом волочився густий туман, наші друзі прокинулися, вмилися водою з джерела, що було поблизу, і рушили в дорогу.

У дітей як завжди виникло багато запитань до Ларбі, і вони навперебій намагалися завдати їх якомога більше.

• • Розкажи, будь ласка, про твою країну, що вона з себе становить? Ким створена? Чим займаються її мешканці? – першою поспішила поставити своє запитання Ася.
  • Наша країна – це планета, і вона називається Танарг. Знаходиться вона у порожньому темному просторі серед дивних зірок і сонця. Тільки зазвичай інші планети мають форму кулі, а наша має вигляд доната з діркою по середині, – розповідав Ларбі, дивлячись собі під ноги, щоб не зачепитися гостроносими черевиками за коріння дерев, які всюди виступали.
  • Виходить, що ми гуляємо планетою по замкнутому колу? – запитав Імка.
  • У певному сенсі, так! І рано чи пізно ми повернемося в ту точку, з якої прийшли. Якщо ще повернемося... Попереду багато цікавого, зараз ліс, згодом ми потрапимо в місто з вулицями, зустрінемося з мешканцями... Я не можу знати наперед, що ще станеться... Навіть маятник у моїй кишені, не може знати все, що чекає на нас у недалекому майбутньому...

Він дістав із кишені маятник, покрутив ним для чогось і поклав назад у кишеню.

• • А навіщо тобі цей маятник? Що він тобі дає? Підказки? Чи правильні відповіді? – запитувала Ася, перестрибуючи через коріння дерев.
  • Я точно не знаю, навіщо мені він. І чи допомагає він мені в чомусь, чи ні. Я до нього звик, а він до мене. Ось так і ходжу з ним у кишені, можливо, так вважає і сам маятник, – усміхаючись додав Ларбі.

Ліс поступово закінчувався, і троє мандрівників вийшли до великого озера. Вздовж берега знаходилися люди різного віку – чоловіки, жінки, діти. Деякі стояли групами, інші – поодинці. Підрахувати їх було складно. На березі стояв бетонний стовп, на ньому висів великий дерев’яний щит з написом: «Озеро роздумів і самотності». Поруч стояли десятки стільців, будь-хто брав стілець і спокійно йшов по водній поверхні озера. Обравши собі місце, сідав і вдивлявся у водну глибину. Ті, хто посидівши чи постоявши поверталися на берег, ставили стільці на місце. Цей процес був безперервним, люди змінювали одне одного і так без кінця... Якою була справжня глибина озера, ніхто не знав, але люди вільно могли ходити по воді, здіймаючи за собою бризки й залишаючи кола по водному плесі. Над озером панувала мертва тиша. Люди напружено вдивлялися у воду, немов намагалися знайти в ній відповіді на свої невирішені питання.

• • Тихо! – прошепотів Ларбі дітям і, взявши два стільці, рухом голови наказав їм іти за ним слідом по воді.

Діти ніколи не ходили по воді, тому, взявшись за руки, вони, заплющивши очі й закусивши губи, зробили крок на водну поверхню слідом за Ларбі. Розплющивши очі, вони перезирнулися між собою у радісному розумінні того, що нічого поганого не сталося, і вони впевнено стоять на воді. Ларбі з двома стільцями в руках прямував до середини озера, а діти йшли за ним, озираючись на людей, повз яких вони проходили. Дійшовши до центру озера, Ларбі поставив стільці. На один сіла Ася, на інший сів Ларбі, а Імку він посадив собі на коліна.

• • Що далі робити? – пошепки запитала Ася.
  • Дивитися на воду і думати, – тихо відповів Ларбі.
  • Про що думати? – знову прошепотіла Ася.
  • Про те, що тебе турбує в цей момент, про задумані й нереалізовані справи в житті, про те, що хочеться виправити або змінити. Думай, дивись глибоко у воду, шукай підказки на запитання спочатку у воді, а згодом у своїй голові. Думай про все потроху, тільки щиро.

Діти слухняно кивнули головами і з серйозними обличчями втупилися в глибину води. Про що насправді думав Ларбі, Ася чи Імка, невідомо, вода озера таємниць не видає, але, звісно, думали вони кожний про своє.

• • Довго ми так сидітиме і дивитимемося у воду? – запитав Імка в Ларбі, шепочучи йому ледь не в саме вухо. – Адже минуло вже пів години, я все передумав і побажав.
  • А ти побажав, щоб твої батьки пишалися тобою, коли ти виростеш і станеш великою людиною? – з усмішкою на обличчі, підморгнувши, тихо спитав Імку Ларбі.
  • А... а це ні! Забув! – збентежено відповів Імка.
  • Тоді бажай! Сиди й думай! – наполегливо, але з тією ж посмішкою прошепотів Ларбі.

В повітрі над озером висіла тиша. Небо затягнуло хмарами, і пішов дощ. Деякі люди підіймалися зі стільців і залишали озеро в тривозі. Інші заходили на водну гладь і починали дивитися в її глибину, про щось розмірковуючи. Ніхто не звертав уваги на дощ. Ларбі, зняв Імку з колін, а сам, продовжуючи сидіти на стільці, зняв зв’язку бананів з голови і поклав її на поверхню води, яку решетив дощ. Потім розкрив рота і, закинувши голову назад, намагався зловити ним якомога більше крапель. Це виглядало досить дивно, і діти запитально переглянулися між собою. Ася не стрималася і прошепотіла Імці на вухо, тихо-тихо: «Він усе-таки дуже дивний».

Ларбі встав. Вдягнув банани на голову і сказав: – Дощ посилюватиметься. Час іти далі!

І троє мандрівників пішли озером до протилежного берега. Стільці забули забрати, так вони й залишилися мокнути під дощем. Одразу до тих стільців прийшли нові люди, посідали і стали вдивлятися в бриж на воді.