Розділ 4. Бумерангове поле

Ранок почався з того, що Ларбі розбудив дітей, рухаючись по кімнаті і стукаючи палицею по старому залізному чайнику. Від неприємного дзвону діти одразу прокинулися і швидко встали.

• Подякуємо за гостинність Попомуху, і в дорогу! – скомандував Ларбі і потиснув лапу Попомуху, який прийшов на дзвін від ударів по чайнику.

Той у відповідь махнув віями і на прощання здригнувся сідницями.

• А він справді щасливий? – наполегливо перепитала Ася, глянувши на Попомуха.
• Так! Він точно по-своєму щасливий! – ствердно відповів Ларбі.

Стежка через ліс тяглася все далі і далі, і наші друзі продовжували свій шлях. Ліс несподівано закінчився, і вони вийшли до величезного жовтого поля. Біля поля стояло самотнє дерево, а на ньому був металевий щит із попередженням: «Обережно! Бумерангове поле!».

Саме поле було вкрите невисокою, але густо зростаючою жовтою травою. Там постійно дув різкий поривчастий вітер, і в небі над полем, разом із потоками повітря літали на всі боки, як бумеранги, різні живі та неживі предмети.

• Так, діти! Будьте обережні! Нам треба проминути це поле і постаратися пройти його з мінімальними втратами! – попереджав Ларбі, вдивляючись у те, що відбувалося на полі.

Усі троє спробували швидко побігти полем, але повітряний поток обдував їхній одяг з обох боків. Порив посилювався, бананова зачіска злетіла з голови Ларбі, і він, зловивши її, швидко поклав у рюкзак. Тільки він це зробив, як об його голову з довгим і розпатланим волоссям з вереском і гарчанням вдарилося кошеня. Воно вп’ялося кігтями у волосся Ларбі і намагалося втриматися на го- лові, під шаленими поривами вітру. «Відчепись від мене, дика тварина!» – заволав від болю Ларбі і, відірвавши кошеня від себе, жбурнув його вгору, буревій підхопив кошеня, і повітряний потік поніс його далі...

• Нам потрібно якнайшвидше бігти. Інакше кошеня політає в повітрі, і буревій його знову принесе до мене, воно знову вчепиться мені у волосся! – крізь шум зростаючого вітру голосно кричав дітям Ларбі.

Він міцно утримував їх за руки, боячись, щоб буревій не підхопив і не забрав дітей. Над полем у повітрі з шаленою швидкістю летіло будь-що: іграшки, стільці, розбиті серця, букети квітів, свічники, мішки з грошима, коти та собаки та багато іншого.

Поле з різних боків намагалися перейти інші люди – чоловіки, жінки та діти, але їх раз у раз наздоганяв різний літаючий мотлох, ударяв по головах і повітряний потік ніс його далі, кружляв над полем, повертаючись, знову лупив по головах.

Ларбі, Імка та Ася швидко бігли полем, озираючись на всі боки і побоюючись того, щоб їм нічого не влучило в голову.

• Це як метеоритний дощ, – промовила на бігу Ася. – Нам про такі явища у планетарії розповідали, тільки там метеорити були, а тут предмети та тварини.

Бумерангове поле було вже майже пройдено, та в останній момент Імку наздогнав великий круасан і, влупивши його по голові, полетів далі, підхоплений потоком вітру.

• За що?! – обурено вигукнув Імка.
• За все! – весело відповів Ларбі!

Вони втрьох відійшли подалі від поля через глухі зарості назад у ліс, де було тихо й спокійно. Як завжди між дерев і пнів гралися і бігали крумбумбери. Пихкали і повзали кавові їжачки. Перелітали з гілки на гілку обережні клогерти. Стрибали рожеві білки з трьома хвостами і послужливо підмітали лісові стежки.

Діти та Ларбі присіли на старі пні і, віддихавшись і заспокоївшись після пробіжки через бумерангове поле, Ася запитала:

• Що це за страшне буревійне поле з безліччю літаючих предметів?
• І чому великий круасан вдарив мене по голові? – обурювався Імка.
• Зараз я вам все поясню, але спочатку перекусимо. Тут ростуть дуже смачні ягоди, – оголосив Ларбі і, махнувши рукою у бік чагарників із червоними ягодами, повів дітей до них. Ягоди рясно висіли на кущах і були схожі на вишні, але на смак нагадували улюблену дітьми сиров’ялену ковбасу. Із задоволенням перекусивши та додатково назбиравши в мішечок ягід, компанія знову вмостилися на пеньках. Ларбі відкрив рюкзак, дістав звідти в’язку бананів і з гордим виглядом поставив її собі на голову, розправляючи кожен банан на ній.

Діти, які вже звикли до дивацтв Ларбі, багато на що в його поведінці навіть не звертали уваги.

• Ну, отже, так! – авторитетно заявив Ларбі. – Ця величезна жовта територія називається Бумеранговим полем. Небезпека його полягає в тому, що всі жителі нашої країни, які намагаються його перетнути, отримують нагадування за свої погані вчинки, які вони робили у минулому. Тобто все, що літає полем над головами – це чиясь провина чи шахрайство.
• А за що тобі в голову тоді вчепилося чорне кошеня? – запитав Імка.
• Я його зрадив! – винувато і з досадою в голосі зізнався Ларбі. – Спочатку я кошеня приручив, годував, напував молоком летючих корів, грав із ним, а згодом викинув його. Набридло воно мені, дорого обходилося. Я й викинув його у лісі. Просто в мішку приніс у глуху хащу і викинув. Кошеня щоразу поверталося, просилося назад, але я його знову виганяв. І одного разу воно до мене вже не повернулося.
• Так, ти негарно вчинив! – суворо засудила вчинок Ларбі Ася.
• Знаю! – повинився Ларбі.
• Ми всі відповідальні за тих, кого приручили! – процитував Імка.
• – Нас так навчали у школі, це сказав Екзюпері!
• • Так, діти, Екзюпері мав рацію! І мій вчинок, як і все у цьому житті, повернути назад не можливо. Все дається лише один раз, відтак вдруге прожити життя не дано нікому… – задумливо продовжував Ларбі. – Щоразу, коли я хочу перейти Бумерангове поле, порив вітру приносить кошеня, і воно з усією своєю ненавистю і образою вчепляється мені у волосся. Це залишиться зі мною назавжди, хоч би скільки я не намагався без пригод перейти це безжальне поле… – А ти знаєш, чому в тебе влучив великий круасан? – посміхаючись, спитав Ларбі, звертаючись до Імки.
  • Ні-і-і… – протяжно прогудів той.
  • Тому що десь тижні три тому, у вашому світі ти, не дочекавшись повернення сестри зі школи, безсовісно з’їв сам великий круасан, а мав дочекатися і поділитися!