Розділ 3. Гостювання у Попомуха.

Зранку діти прокинулися через те, що Ларбі рубав дрова і підкидав їх у багаття.

Над вогнем, просто у повітрі, без жодної опори, висів казанок з киплячою водою, звідти стирчали різного кольору та розміру гілки, і поширювався ніжний шоколадно-полуничний аромат.

Перше питання в Імки, коли він прокинувся, було: – А що ми будемо їсти? Я голодний!

Ася трохи штовхнула брата ліктем і чемно звернулася до Ларбі:

• Доброго ранку, Ларбі!

Він стояв до них спиною і продовжував колоти дрова, згодом різко обернувся.

• А хто вигадав фразу, що ранок має бути добрим? Хіба ранок має духовні чи фізичні якості, щоб називати його добрим? Ну, чи злим? А якщо, наприклад, з ранку бажати всім злого ранку, то день минеться якось не так? Чи щось зміниться протягом цього дня, або в житті загалом?
• Та не ображайся ти і не обурюйся, так вітаються у нашому світі. Так заведено. Бажати всім на початку дня доброго ранку! – примирливо сказала Ася.
• З вашим світом вже давно все ясно, – в’їдливо промовив Ларбі і безнадійно махнув рукою, наче прощався.

• Ну і думки у тебе в голові з самого ранку! – почухавши по- тилицю, вигукнув Імка.
• Думки – це добре, аби не каша в голові. Та головне – це вчинки.

Ларбі поплескав долонею по правому вуху, і з його лівого вуха раптом почала виповзати жовта шовкова стрічка. Він ляснув у долоні, і стрічка перетворилася на жовтий нарцис. Він простяг квітку Асі, і та зі здивованим обличчям прийняла подарунок.

• Проте, краще каша в голові, ніж пустка в ній. Так принаймі поривом вітру голову не понесе! – засміявся Ларбі. Потім зачерпнув металевим кухлем з казанка духмяний чай і, глянувши на небо, промовив: – Я настільки звик, що мене не розуміють, що часом мені здається, що я сам себе не розумію.

Імка кивнув головою в бік Ларбі, насмішкувато скосивши очі до перенісся, глянув на Асю, і вона, погоджуючись із братом, теж кивнула.

• Ми хочемо їсти! – знову повторив Імка.
• Так! На сніданок у нас печені яблука, посипані стружкою редисового дерева і карамельним піском. Чай із гілок різних сортів дерев, від дурного ока та поганих думок, – скоромовкою повідомляв Ларбі. – А після цього ми продовжимо мандрувати далі нашою країною…

Діти взяли печені яблука, вони ще не охолонули і приємно пахли чи то корицею, чи чорницею. Шкірка яблук, що тріснула, була посипана карамельним піском, який нагадував жовтий підгорілий цукор, у цій країні він вистилав береги річок і озер.

• Дуже смачно! – бурмотіла Ася, доїдаючи четверте яблуко і запиваючи їжу «чарівним чаєм від дурного ока і поганих думок», як його охарактеризував Ларбі.
• І напевно, дуже корисно! – додав Імка, який не відставав від сестри за швидкістю та кількістю з’їдених яблук.

Згори з дерев за дітьми як завжди спостерігали клогерти, і, глянувши на них, Ася спитала Ларбі:

• Чому у клогертів на циферблатах стрілки годинників показують різний час?
• Тому що кожний із них живе за своїм часом, – відповів Ларбі. – Кожен із них народився і помре у свій особистий час. Відтак, клогерт має право розпоряджатися своїм часом сам. Ця розбіжність і свідчить, що час є відносним й непостійним, і для кожного він збігає по-іншому. А ви знаєте, чого найбільше бояться клогерти?
• Розмокнути під огірковим дощем! – весело вигукнув Імка.
• Ні! – суворо заперечив Ларбі. – Вони бояться, щоб ніхто не схопив їх за стрілку годинника на циферблаті. Якщо схопити, годинник зупиниться, і клогерт помре!
• Якщо схопити за будь-яку стрілку? – уточнила Ася.
• Так! Хоч секундну, хоч ту, що показує хвилини або години, – підтвердив Ларбі. – Тому вони такі полохливі і постійно побоюються, щоб до них ніхто не торкався. Я їх ловив. Нама- гався з них готувати їжу. Різні страви. Додавав усілякі приправи та спеції. Та страви все одно виходили несмачними, хоч як їх не готуй. А стрілками на циферблаті взагалі подавитися можна, якщо стануть поперек горла. Не чіпайте їх і не лякайте. Нехай вони нас розважають своєю присутністю в лісі. У них своє життя, зрозуміле тільки їм, – додав Ларбі й пробубнив віршик: – Час лікує та калічить, косить гострою косою! Встали стрілки циферблата – попрощаймося з тобою!

Після паузи Ларбі, пробігши поглядом по дітях, промовив:

• Гаразд! Усі ситі, всі поїли? Тоді у путь!

І взявши за руки дітей, він пішов далі стежкою у глиб лісу. Проходячи крізь березовий гай, діти помітили, що на березах листя було білого кольору і пахло цибулею. Саме цибулею. Якщо зірвати з гілки такий листок і потерти його між пальцями, виникав справжній запах розрізаної цибулини. З гілки на гілку і з дерева на дерево раз у раз перелітали полохливі клогерти. За ними, немов переслідуючи їх, стрибали яскраво-рожеві білки з трьома пухнастими хвостами. Білки любили час від часу зістрибувати з дерев вниз на землю і підмітати своїми трьома пухнастими хвостами лісові стежки, таким чином демонструючи усім, що вони в лісі – мешканці, які приносять неабияку користь. Під деревами росли великі гриби зростом до пів метра. Капелюхи на них були різного кольору: червоні, жовті, коричневі. Усе залежало від віку гриба. У траві пихкали і шуміли кавові їжачки, замість голок у них були кавові зерна, і навіть коли вони з переляку скручувалися в клубок, зерна кави стирчали з них, як голки. І таке буває…