Розділ 2. Подорож лісом

– Я так розумію, що ви з’явилися з інших світів? – запитав Ларбі.                                                         

• Мабуть, так – відповіла Ася.
• Але ж ми не знаємо, де ми, – додав Імка.
• Ніхто не знає, де ми… – багатозначно промовив Ларбі.

Він забрав маятник зі столу і поклав його в кишеню піджака, потім узяв зв’язку бананів, що лежала на столі, і підійшов до дзеркала, яке стояло біля дерева. Поклавши банани на голову, він, вдивляючись у дзеркало, почав розправляти їх у себе на голові. Коли «бананова зачіска» була зроблена, він повернувся до дітей, які зі здивуванням спостерігали за ним, і гордовито запитав:

• Ну, як я вам? Схожий на бананове дерево?

Ася відкрила рота і нічого не відповідала, а Імка, посміхнувшись, сказав:

• Смішно виглядаєш. Навіть по-дурному якось… Ларбі засміявся, а потім запитав дітей:
• Скільки вам років?
• Мені вісім, а брату шість, – відповіла Ася.
• Шість років і два місяці! – сердито додав Імка.

Він завжди хотів бути старшим і по-дитячому ображався на сестру.

• Неважливо! Це тільки у вашому світі тобі вісім, а тобі шість, – сказав Ларбі, тицьнувши у кожну дитину по черзі пальцем. – У нас тут усі швидко дорослішають та мудрішають. Ви тут і думати будете по-іншому, і ставити питання серйозніше. Накиньте собі одразу років так по тридцять до тих, що вже маєте. Танарг – це така країна. Це наш світ, – сказав він, замислено по- сміхаючись.
• Я їсти хочу! – раптом сказала Ася.
• Я теж, – простогнав Імка, погладжуючи рукою живіт.
• Так! Щось пошукаємо! – пообіцяв Ларбі і пішов у будинок шукати їжу.

Ася з Імкою пішли за ним, згоряючи від цікавості. Будинок складався з кухні, спальні та туалету з ванною кімнатою. У кухні і в спальні стояли старі меблі, вкриті павутинням, там самотньо сиділи павуки та посміхалися. Стіни були пофарбовані у бузковий колір. У спальні стояло ліжко, на стіні над ним криво висіла картина з кульбабками.

• Не соромтеся! Влаштовуйтеся! Хочете дрібно перетертого какао зі сушеного крумбумберу? Або... або... – затягуючи розмову, Ларбі продовжував пошук хоч якоїсь їжі на кухні. – А, ось, знайшов… – Він узяв на столі два шматочки сушеного гриба і простяг їх дітям.
• А їх можна їсти? – недовірливо запитала Ася.
• Напевне так! – весело відповів Ларбі, поправляючи банани на голові, потім він надкусив один зі шматочків гриба і впевнено вигукнув: – Так! Точно можна! Перевірив на собі!

Діти взяли шматочки гриба і почали жадібно гризти, тому що дійсно були голодні, а інших варіантів позбутися голоду не передбачалося.

• А запивати? Чи є чим запивати? – спитав Імка і потягнувся до графина з ялинковим соком, що стояв на столі.  Ларбі ляснув його по руці і суворо промовив:
• Не можна. Це напій для дорослих! Я зараз схожу до криниці і принесу вам води. І він пішов по воду для дітей. Після того, як діти поїли та випили води, Імка запитав Ларбі:
• А чим ти займаєшся?
• Та нічим! Я – містер Ларбі, що вільно мислить і вільно живе! Намагаюся зрозуміти сам себе і відшукати сенс у тому, що відбувається навколо мене. За це небо мені висипає гроші просто на голову, а точніше на банани на голові. Це і є моя небесна заробітна плата за те, що я піклуюсь про все. Це ж цікаво! Розмірковувати, шукати причини та наслідки тих причин.

Ася тишком подивилася на Імку і покрутила пальцем біля скроні. Імка, розуміючи, кивнув головою, погоджуючись з Асею. Ларбі вдав, що нічого не помітив.

• А ще, – додав несподівано він, – я вмію каламутити воду! Він дістав відро, до половини наповнене водою, схопив дерев’яну палицю і почав нею бити по воді у відрі. Вона стала каламутною. Діти зазирнули у відро і не зрозуміло знизали плечима.
• А що відбувається навколо вас? – запитав Імка.
• Не знаю! – вигукнув Ларбі. – Що відбувається? Якби я знав, ми б зараз про це і не говорили...  Ларбі сьорбнув з графина кілька ковтків ялинкового соку.
• А що це за фіолетові пухнасті звірята лісом бігають у траві? – запитав Імка.
• Це крумбумбери – дуже милі, не злі звірята, а ще у них смачне ніжне м’ясо. І какао з них чудове виходить!   Ларбі говорив із захопленням. Раптово він поліз під ліжко і дістав звідти книгу, на обкладинці якої був напис: «1001 рецепт смачної та здорової їжі з крумбумберів».
• Ось! – закричав він. – Дивіться. Читайте. Супи. Желе. Закваски. Торти. Оладки. Салати. І це все можна приготувати із крумбумберів. Крім того, їх у лісі чимало, отже не варто їх щадити.

Вони вийшли з дому і пішли до лісу. До ніг Асі підбіг спочатку один, а згодом і другий крумбумбер і, обнюхуючи з усіх боків, вони терлися об її ноги і приємно помуркували. Вони запобігливо підіймали свої очі вгору і ловили погляди дітей, здивованих від того, що відбувається.

Ларбі, недовго думаючи, зробив різкий рух до ніг Асі, схопив одного з крумбумберів і з усієї сили вдарив його об стовбур дерева. Крумбумбер зойкнув, упав біля дерева, кілька разів смикнув лапками і стих. Другий крумбумбер швидко стрибнув у кущі. Діти від такого видовища дуже злякалися, очі в обох наповнилися сльозами.

• Навіщо, ти так вчинив? Це жорстоко! Він був добрий! – плачучи голосила Ася.
• А завтра ми що їстимемо? – розсердився Ларбі. – Завтра, коли ти захочеш їсти, ти згадаєш про сьогоднішній жорстокий вчинок чи тебе більше мучитиме голод і біль у животі? – жорстко спитав Ларбі, дивлячись дітям в обличчя. – Усі ми завжди стоїмо перед вибором у цьому житті: або – або!