Розділ 1 . Знайомство

Ця історія почалася дивно та раптово.

Діти, Імка та Ася, як зазвичай це відбувалося, пізно ввечері лягали спати.

Стрілка годинника вказувала на одинадцяту годину вечора. Діти активно провели день, і Ася, побажавши татові на добраніч, позіхаючи, вштовхнула в розетку нічник-бджілку й укуталася в теплу ватяну ковдру, в якій вже скрутившись у клубок, починав засинати її молодший брат Імка. Декілька обертань під ковдрою, і дітки вже тихо і мирно посапували. Стояла спокійна літня ніч, трохи задушлива, але дуже зоряна. І лише самотня пісня коника, що сховався десь у росяній траві, розрізала її тишу.

Раптом під дитячим ліжком почали відбуватися якісь незрозумілі явища – чи то спалахи світла: чи то миготіння ліхтаря, чи ніби хтось запалював і гасив свічку. Знову запалював і гасив, і згодом знову з’являлися відблиски світла, причому вже не тільки з-під ліжка, а й по всьому периметру кімнати. Прокинувшись, здивована і трохи налякана дівчинка все одно не почала будити тата, а кілька разів штовхнувши брата, прошепотіла йому на вушко: «Імко, прокинься! Чуєш! Прокинься!». Імка розплющив очі і, намагаючись зрозуміти, що відбувається, сонним поглядом дивився на Асю.

«Імка! Імка! Дивись!» – повторювала вона знову і знову.

Тоді Імка остаточно прокинувся і разом із сестрою мовчки спостерігав за тим, що відбувалося у кімнаті. Тим часом гра світла тривала. Яскраві спалахи то з’являлися, то зникали, то розсипалися сонячними зайчиками по стінах кімнати, а потім блякли, то знову з’являлися і тікали під ліжко.

• Асю! Що це? – набравшись сміливості і вдихнувши повітря, спитав Імка.
• Що б це не було, – упевнено прошепотіла вона, – треба обережно спуститися та подивитися на те!

Імка у відповідь схвально кивнув. Діти сповзли з теплого ліжка і опинилися просто під ним. Там вони побачили дивну картину – замість паркетної підлоги під ліжком був натягнутий якийсь шкіряний чи гумовий тяж. Можливо, килим або великий шматок прогумованої тканини, але на вигляд він нагадував дітям шкіряний мішок, що висить у пеліканів під дзьобом. Діти почали обережно просуватися по мішку, промацуючи путь, і не помітили, як вони обоє опинилися на його середині.

Декілька рухів, і під вагою дітей шкіряний мішок луснув із різким і гучним звуком, а діти провалилися у темряву, кудись, незрозуміло куди. Темрява тривала не більше десяти секунд, згодом довкола стало світліше, і, викотившись із великої пластикової труби, вони приземлилися на м’яке рожеве зефірне покривало, що лежало на синьо-сірій траві.

• Це добре, що ми м’яко впали! – струшуючи з нічної піжами рожеві порошинки зефіру, пробурмотіла Ася.
• Попами впали, – уточнив Імка, озираючись навколо. Зефірне покривало набувало вигляду стежки, яка простягалася у далечінь, огорнуту білим густим туманом. Від покривала, як і від стежки, що продовжувала його, пахло ніжним терпким вишневим зефіром. Діти вирушили тою стежкою, туман огортав їх фігурки в нічних піжамах, і незабаром силуети дітей зникли.

Витягнувши вперед руки, Ася сміливо йшла попереду брата, вдивляючись у ватяну білизну туману, розводячи руками, вона ніби намагалася долонями розсунути й промацати туман. Брат не відставав від сестри, йшов за нею слідом і, теж витягнувши руки, час від часу торкався Асі, щоб не втратити її з поля зору.

Туман поступово розсіювався, і діти опинились у дивному та цікавому лісі. Навколо росли ялинки з довгими гострими голками сіро-зеленого кольору, замість шишок на гілках висіли жовті груші, і там же хаотично розташовувалися цілі зграї птахів-годинників. Так їх назвали діти, коли вперше помітили на деревах. Тулуб птахів мав вигляд квадратної дерев’яної коробки, вкритої коричневим пір’ям, зверху на «коробці» знаходився трикутний дах, також весь у коричневому пір’ї. Посередині коробки розта- шовувався великий білий циферблат, у центрі якого був чорний дзьоб, під ним кріпилися стрілки годинника, вони нескінченно крутилися по циферблату, показуючи різний час. А з обох боків від дзьоба в проєкції цифр 9 і 3 знаходилися симетрично розташовані жовті очі птаха. З боків птахи мали крила, а знизу у них росли дві лапки, що охоплювали гілку своїми кігтиками. Птахи-годинники кудахтали і, розправляючи крила, перелітали, або іноді просто перестрибували з гілки на гілку. Стурбовано потирали свої боки об кору дерева, наче намагалися впоратися з якимось свербінням у своєму тілі. Птахи-годинники були скрізь – і на деревах, і на кущах, одним словом, скрізь, де змогли б сісти та притулитись. Місцеві жителі називали цих птахів клогертами.

Трава під деревами стелилася сірим тонким, але густим волоссям. Вона ніжно шепотіла, коли по ній пробігав вітерець, і нерозбірливо долітали звуки, схожі на turning, turning…

З трави, де-не-де, злякано виглядали пухнасті фіолетові, з великими карими очима, істоти. Висотою до двадцяти сантиметрів, а завширшки не більше п’ятнадцяти. Їхні голівки доповнювали коричневі вушка, ніздрі, рот, повний білих зубів. Голова плавно переходила до тулуба. З вовни стирчали тонкі лапки з чотирма пальцями на кожній, ніжки теж мали по чотири пальці, на кожному пальці – пазурі. Звірята паслися в траві, весело муркочучи і лякливо поглядали то вгору на гілки ялинок, де сиділи клогерти, то в інші боки, ніби боялися чогось невідомого. Вони дуже приємно пахли шоколадом. Ці травоїдні жителі лісу називалися крумбумберами. Жили вони сім’ями, харчувалися травою, опалим листям, любили копати собі норки під деревами.

Діти йшли лісом і обережно оглядалися навкруги, з цікавістю розглядаючи усе навколо. За дітьми спостерігали півметрові гриби, які росли між ялинами та під ними. Вони мали білі тулуби, довгі, як баклажани, носи, недовірливо примружені очі, викривлені роти та помаранчевого кольору капелюхи. Взагалі весь зовнішній вигляд грибів свідчив про те, що вони гордовиті і нікому не раді. Ліс вони вважали своїм, а решту мешканців – зайвими і нікчемними.