Перше ні

Мені ще ніколи не відмовляли.Ніколи.Я стояв біля байка, дивлячись кудись вдалечінь, але перед очима була тільки вона.Ліля.Її голос. Її погляд. Її спокійне, холодне:“ні”.Я стиснув щелепу.— Та хто вона така?..Зазвичай усе було просто.Подивився — зацікавився — отримав.А тут…Я навіть не зрозумів, у який момент це стало принципом.

— Ти мене взагалі слухаєш?Я повернув голову.Батько стояв навпроти, схрестивши руки.— Що? — коротко кинув я.— Я говорю про твоє майбутнє.— Ага.— Данило.Я зітхнув.— Кажи.Він на секунду затримав погляд на мені, ніби оцінював, чи є сенс продовжувати.— Я домовився про роботу для тебе.Я усміхнувся криво.— Серйозно?Так. Нормальна посада. В офісі.Почнеш з основ, але…— Ні.Він навіть не встиг договорити.— Ти навіть не вислухав.— Мені не цікаво.Даню, це шанс.— Це клітка, — перебив я.Пауза.Ти хочеш усе життя кататися на байку і гуляти?Я знизав плечима.— А що в цьому поганого?— Те, що це не життя.Я посміхнувся.— Це твоє бачення.Він підійшов ближче.— Ти не розумієш, що робиш.Я прекрасно розумію.— Тоді чому поводишся як…— Як хто? — різко перебив я.Тиша стала гострою.— Як людина, якій байдуже до власного майбутнього, — тихо сказав він.Я відвернувся.У мене все під контролем.Ні, Данило. У тебе нічого не під контролем.Його слова повинні були зачепити.Раніше б зачепили.Але зараз…Мені було байдуже.Бо в голові крутилась зовсім інша думка.Ліля.— Ти мене взагалі чуєш? — знову запитав батько.— Чую, — сухо відповів я.І що скажеш?Я глянув на нього.Я не буду працювати в офісі.— Чому?Я зробив паузу.Бо це не моє.— А що твоє?Я ледь усміхнувся.— Це не відповідь.— Жити.— Іншої не буде.Він розчаровано видихнув.— Ти знову тікаєш.— Від чого?— Від відповідальності.Я вже не слухав.Бо знову згадав її.Те, як вона дивилась на мене.Без страху. Без інтересу. Без захоплення.Наче я — ніхто.І це… дратувало.— Данило!— Що?!Я різко підняв голос.Він замовк.— Я сказав — не хочу цієї роботи, — твердо додав я. — Закрили тему.Тиша.Він довго дивився на мене.— Добре, — нарешті сказав він. — Але це не вирішує проблему.Я усміхнувся.— Яку саме?— Тебе.Я нічого не відповів.Просто розвернувся і пішов.На вулиці повітря було холодніше, ніж я очікував.Я сів на байк, але не заводив.— “Я не продаюся”…Її слова знову пролунали в голові.Я провів рукою по обличчю.— Серйозно?..Мене відшили. Просто. Спокійно. Без істерик.І знаєш що найгірше?Мені це… сподобалось.Я тихо засміявся.— От чорт…Це вже не просто інтерес.Це було щось більше.Впертість. Азарт. Принцип.— Добре, Ліля…Я нарешті завів байк.Двигун загуркотів.— Подивимось, як довго ти протримаєшся.Але десь глибоко всередині я вже знав—Це буде складніше, ніж я думав.І саме тому я не збирався здаватися.(від імені Дмитра Олеговича)Я розчарований.Ці слова самі вирвалися, коли я стояв на кухні, дивлячись у темне вікно.Відбиття показувало втомленого чоловіка, якого я ледве впізнавав.— Я розчарований, — повторив я тихіше.Каріна мовчки поставила переді мною чашку чаю і сіла навпроти.— У Данилові? — обережно запитала вона.Я провів рукою по обличчю.— У собі.Вона ледь похитала головою.— Не треба.— Треба, — твердо відповів я. — Бо це я його таким виховав.Тиша затягнулася.— Він не поганий, — тихо сказала Каріна.— Він… загублений.Я гірко всміхнувся.— У двадцять один рік?— Так.Я підняв на неї погляд.— Ти його захищаєш.— Я намагаюся зрозуміти.Я сів за стіл і стиснув чашку в руках.— Я дав йому все, — сказав я. — Освіту, можливості, гроші…— І любов, — додала вона.Я на секунду замовк.— Я намагався.— І це видно.Я похитав головою.— Якщо б було видно — він би не жив так, як живе зараз.Каріна нахилилась трохи ближче.— Дмитре, він виріс без мами.Це вдарило.Я відвернувся.— Я теж її втратив.— Але ти був дорослим, — тихо сказала вона. — А він — дитиною.Я довго мовчав.У голові промайнули спогади.Маленький Данило. Його сміх. Його довіра.І те, як це все зникло.— Я його втрачаю, — тихо сказав я.Каріна одразу взяла мене за руку.— Ні.— Він не слухає мене. Не поважає. Не чує.— Чує, — заперечила вона. — Просто не показує.Я глянув на неї скептично.— Ти справді в це віриш?— Так.Пауза.— Йому потрібен час.— У мене його немає, — різко сказав я. —Моє ім’я, моя репутація… все під загрозою через нього.— А він — твій син, — спокійно відповіла Каріна.Це змусило мене замовкнути.— Я поставив йому ультиматум, — сказав я через деякий час.— Я знаю.— Можливо, я перегнув.— Можливо.Я глянув на неї.— І ти так спокійно це кажеш?Вона ледь усміхнулась.— Бо іноді треба помилятися, щоб зрозуміти.

Я відкинувся на спинку стільця.— Він відмовився від роботи.— Я не здивована.— Йому нічого не цікаво.Йому просто ще не знайшлося те, що зачепить.Я задумався.— Ти думаєш, таке є?— У кожного є.Тиша на кухні стала іншою.Спокійнішою.Я вперше за день видихнув.— Я боюся, що він зламає собі життя, — сказав я чесно.Каріна стиснула мою руку сильніше.— Тоді не ламай його ти.Я підняв на неї очі.— Що ти маєш на увазі?— Дай йому трохи простору, — тихо сказала вона. — І трохи часу.— А якщо він цим скористається не так?— Він і так користується, — м’яко відповіла вона. — Але, можливо, інакше він не навчиться.Я довго дивився на неї.— Ти дивовижна, знаєш?Вона засміялась.— Просто не така сувора, як ти.Це точно.Вечір став тихішим.Ми сиділи поруч, без зайвих слів.Телевізор працював фоном, але ми його майже не слухали.— Дякую, — сказав я раптом.— За що?— За те, що ти поруч.Вона поклала голову мені на плече.— Я ж обіцяла.Уперше за довгий час я відчув спокій.Не вирішення проблем.Не відповіді.Просто… спокій.І, можливо,трохи надії.