Умови

Скандали не закінчувалися.— Це вже переходить усі межі, — тихо сказав Дмитро Олегович, дивлячись на новинну стрічку.— Що сталося цього разу? — обережно запитала Каріна, ставлячи перед ним чашку чаю.Він зітхнув.— Знову гонки. Знову відео. І знову Данило в центрі.Каріна сіла поруч, торкнувшись його руки.— Ти не винен у всьому, що він робить.— Але я його батько.Вона м’яко усміхнулася.— І ти хороший батько. Просто він поки що не готовий це зрозуміти.Дмитро Олегович на мить заплющив очі.— Я боюся за його майбутнє.— Ми щось придумаємо, — тихо сказала вона. — Разом.

Їхній розпис був скромним.Без зайвого галасу, лише найближчі.А от вінчання…Сонячне світло пробивалося крізь вітражі, розфарбовуючи храм у теплі кольори. Тиша, запах ладану і спокій.Дмитро Олегович тримав руку Каріни впевнено, ніби боявся відпустити.— Ти впевнена? — тихо запитав він.— З тобою — завжди, — відповіла вона.Її голос був щирим.Данило стояв трохи осторонь, спостерігаючи.— Ти щасливий тепер? — холодно запитав Данило того ж вечора.— Так, — спокійно відповів Дмитро Олегович.— Вітаю.— Даню…— Що?— Нам треба поговорити.Данило скептично всміхнувся.— Знову ультиматум?— Так.Пауза.— У тебе є два тижні.— На що?— Ти маєш знайти собі дружину.Тиша.— Ти зараз серйозно? — Данило навіть розсміявся.— Абсолютно.— Інакше що? Контракт підпишеш?— Інакше я сам втручуся у твоє життя.— А зараз ти що робиш?!— Даю тобі шанс, — твердо сказав Дмитро Олегович. — Я не шукатиму тобі дружину. Ти сам повинен її знайти.— Це якийсь жарт…— Ні.Данило довго дивився на нього.— Добре, — тихо сказав він. — Граємо за твоїми правилами.

Наступні дні стали дивними.Данило дивився на дівчат і вперше… оцінював їх інакше.— Ти сьогодні такий задумливий, — промуркотіла одна з них, обіймаючи його.— Думаю, — коротко відповів він.— Про що?— Про майбутнє.Вона засміялася.— З тобою?Він глянув на неї і вперше не відчув нічого.— Ні.Ще одна зустріч. Ще одна дівчина.— Я люблю дорогі подарунки, — одразу сказала вона.— Я помітив, — сухо відповів Данило.Вечір. Бар. Сміх. Фальш.— Ти ж знаєш, що я з тобою через тебе, — зізналася одна з його знайомих.— І через що саме? — запитав він.— Через тебе… і твої можливості.Це було чесно. І від цього ще гірше.— Всі однакові… — тихо сказав Данило, сідаючи на байк.Двигун загуркотів.— Значить, потрібен інший підхід.Вітер бив у обличчя. Швидкість заспокоювала.Він їхав без мети… поки не зупинився біля невеликого кафе.Зайшов всередину.Затишно. Спокійно. Без пафосу.— Добрий день, — пролунав м’який голос.Він підняв очі.І завмер.Дівчина стояла перед ним — проста, без зайвого блиску, але… неймовірно приваблива.Довге каштанове волосся спадало на плечі, карі очі дивилися спокійно і впевнено.— Ви будете замовляти? — запитала вона.— А… так, — Данило трохи розгубився. — Каву.— Яку саме?Він усміхнувся.— На ваш смак.Вона ледь підняла брову.— Я не беру на себе таку відповідальність.Він засміявся.— Цікаво.Коли вона принесла каву, він не відводив від неї погляду.— Як тебе звати? — запитав він.— Ліля.— Данило.— Я знаю, — спокійно відповіла вона.— Серйозно?— У вас складно не знати.Він посміхнувся.— І що ти про мене думаєш?Вона знизала плечима.— Нічого хорошого.Він навіть не образився.— Ви звикли, що вам усе можна.Він навіть не образився.— А це не так?Ні.Її відповідь була простою. І різкою.Наступні дні він приходив знову і знову.— Ти мене переслідуєш? — якось запитала Ліля.— Можливо.— Не треба.— Чому?— Бо мені це не цікаво.Одного разу він приніс їй дорогий подарунок.— Це тобі.Вона навіть не глянула.— Заберіть.— Чому?— Бо я не продаюся.Він нахилився ближче.— А якщо я просто хочу зробити приємно?Вона подивилася йому прямо в очі.— Ви не вмієте “просто”.Пауза.— І ще, — додала вона холодно. — Ви поводитесь як самовпевнений козел.Данило застиг.— Що?— Ви чули.Він раптом… засміявся.— Мені давно такого не казали.Значить, час був.Він вийшов із кафе, але не відчував злості.Навпаки.— Нарешті хтось нормальний, — тихо сказав він, заводячи байк.Вперше за довгий час у нього з’явилась… ідея.— Здається, я знайшов, що шукав.І гра тільки починалась. (від імені Лілі)Я ніколи не любила шумних людей.Вони завжди щось доводять — собі, іншим, світу. А потім йдуть, залишаючи після себе тільки втому.— Лілю, ти знову зависла, — голос Віри повернув мене до реальності.Я кліпнула очима й швидко витерла стіл.— Просто задумалась.— Про нього? — одразу підколола вона.Я скривилась.— Не починай.— Ну а що? Він уже тиждень сюди ходить. Це або симпатія, або проблема.— Це проблема, — відрізала я.І навіть не сумнівалась.Цей тиждень був важким.Я брала всі зміни, які тільки могла. Руки боліли, ноги гуділи, але я не зупинялась.Мені потрібні гроші.Мамі ставало гірше. Ліки дорожчали.Лікарі говорили обережно, але я все розуміла.— Ти занадто багато працюєш, — тихо сказала Віра, коли ми сиділи в роздягальні.— Я не маю вибору.— Маєш. Відпочити хоча б один день.Я похитала головою.— Один день — це мінус ліки.Вона замовкла.— І все ж, — не витримала Віра через хвилину, — він тобі зовсім не подобається?Я глянула на неї.— Він… небезпечний.— У якому сенсі?— У тому, що звик отримувати все, що хоче.— І що?— А я не хочу бути “всім”.Віра тихо засміялась.— Лілю, ти дивна.— Можливо.Двері кафе відчинилися, і я навіть не підняла очей.Я знала, хто це.— Добрий день.Його голос уже починав дратувати.— Добрий, — сухо відповіла я, підходячи до столика.— Ти мені не рада?Я знизала плечима.— Я на роботі.— І що?— І мені байдуже, хто ви поза цим.Він уважно подивився на мене.— Ти завжди така холодна?— Я нормальна.Я принесла йому каву і вже хотіла піти, але він поклав руку на край столу, ніби перекриваючи шлях.— Почекай.Я глянула на нього.— Що ще?Він дістав коробку.— Це тобі.Я навіть не відкривала.Заберіть.— Ліля…— Ні.— Ти навіть не подивилась.— І не буду.Він нахилився ближче.— Чому ти така вперта?Я теж трохи нахилилась вперед, щоб він почув чітко:Бо я не продаюся.Його погляд змінився.— Я не це мав на увазі.— Саме це.Чесно?Мене дратувало не те, що він приходив.А те, як він дивився.Ніби я — ще одна річ, яку можна купити.— Я можу допомогти тобі, — сказав він тихіше.— Не потрібно.Ти навіть не знаєш як.— І не хочу знати.Я випрямилась.— Замовлення ще буде?Він мовчав кілька секунд.Поїхали зі мною.Я ледь не засміялась.— Ви серйозно?— Абсолютно.— Ні.— Чому?Я глянула йому прямо в очі.— Бо я не хочу.Він не звик до цього.Я бачила.— Ти всім відмовляєш? — напружено запитав він.— Ні.— Тоді чому мені?— Бо ви звикли, що вам не відмовляють.Тиша.І знаєте що?Мені не було страшно.Ні краплі.— Ти зараз серйозно? — тихо сказав він.— Так.Я зробила паузу, а потім додала:— І якщо ви натякаєте на щось більше — відповідь теж “ні”.Його щелепа напружилась.— Ти навіть не розумієш, від чого відмовляєшся.Я зітхнула.— Повірте, розумію.Він встав різко.На секунду мені здалося, що він щось скаже різке.Але ні.— Добре, — коротко кинув він.І пішов.Я стояла ще кілька секунд, дивлячись на двері.Серце билося швидше, ніж зазвичай.— Ну що? — одразу підскочила Віра. —Він тебе знову діставав?— Так.— І?— Я відмовила.— Ліля!— Що?— Ти божевільна.Я ледь усміхнулась.Можливо.Ввечері, коли я поверталась додому, було тихо.Я йшла повільно, думаючи про маму, про гроші… і чомусь про нього.— Дурниці, — тихо сказала я сама собі.Мені не потрібні такі люди.Не потрібні їхні гроші.Не потрібні їхні ігри.Я зупинилась біля під’їзду і глибоко вдихнула.— Я не твоя іграшка, — прошепотіла я, ніби він міг це почути.І зайшла всередину.Але чомусь була впевнена —це ще не кінець.