Під світлом камер

Публічність завжди була невід’ємною частиною їхнього життя.Життя, де кожен крок фіксують камери, кожне слово може стати заголовком, а помилки — скандалом.Дмитро Олегович звик до цього.Він стояв перед дзеркалом у своєму кабінеті, поправляючи краватку, і на мить затримав погляд на власному відображенні.— Сорок п’ять… — тихо промовив він. — А відчуття, ніби все тільки починається.У двері постукали.— Можна? — обережно зазирнула секретарка.— Заходь, Ірино.Вона швидко зайшла, тримаючи планшет.— Прес-конференція через десять хвилин. Журналісти вже зібралися. І ще… питання щодо нового проєкту безпеки.Дмитро Олегович кивнув.Добре. Після конференції проведемо нараду.Він завжди був таким — спокійним, врівноваженим. Колеги поважали його не тільки як мера, а й як людину.— Ви сьогодні якось… втомлено виглядаєте, — тихо додала Ірина.Він ледь усміхнувся.— Просто день важкий.Але справа була не в роботі.— Пане мере, як ви прокоментуєте ситуацію з безпекою в місті?— Ми вже впроваджуємо нову систему відеонагляду, — спокійно відповів Дмитро Олегович, дивлячись прямо в камери. — Безпека громадян — наш пріоритет.Спалахи камер. Шепіт журналістів.Чи правда, що ваш син знову був помічений у скандальній компанії?На секунду в залі запала тиша.Дмитро Олегович не змінився в обличчі.— Моє особисте життя не стосується роботи міської ради, — чітко відповів він.Наступне питання.Але всередині щось стислося. Ніч ....Гул двигуна розривав тишу.Данило мчав нічними вулицями, не думаючи ні про що. Лише швидкість, вітер і відчуття свободи.— Давай, ще швидше! — крикнув його друг, що їхав поруч.Данило лише посміхнувся.Ти відстаєш.Він натиснув на газ сильніше.Байк ревів, наче живий.Це був його світ. Без правил. Без контролю. Без батька.— Де ти був?! — голос Дмитра Олеговича лунав по всьому будинку.Данило байдуже кинув ключі на стіл.— Катався.— О третій ночі?!— І що?— Ти розумієш, що про тебе пишуть?!Данило закотив очі.— Та мені байдуже.А мені — ні!Тиша стала важкою.— Ти син мера, Даню! — твердо сказав батько. — У тебе є відповідальність.Я не просив цього, — холодно відповів хлопець.Дмитро Олегович на мить розгубився.-Що?— Я не просив бути “сином мера”. Це твоє життя, не моє.— Але ти живеш за мої гроші!— І що? — різко кинув Данило. — Ти ж сам усе даєш.Ці слова вдарили сильніше, ніж крик.— Я даю тобі можливості, — тихіше сказав Дмитро Олегович. — А ти їх просто знищуєш.— Це ти так думаєш.— Даню…— Я живу, як хочу, — перебив його син. — І мені добре.— З цією твоєю компанією? З випадковими дівчатами? З нічними гонками?Данило усміхнувся криво.— А що тут поганого?Все, — твердо відповів батько.Пауза.— Ти просто мене не розумієш, — тихо сказав Данило і відвернувся.— То поясни!— Нема що пояснювати.Він рушив до сходів.— Данило, ми не закінчили!— А я закінчив.Гучний звук дверей.Дмитро Олегович залишився стояти сам посеред великої вітальні.Будинок був розкішний. Просторий. І… порожній.Він повільно опустився на диван, провів рукою по обличчю.Де я помилився?.. — прошепотів він.У кімнаті Данило впав на ліжко, не знімаючи куртки.Телефон завібрував.Їдеш завтра?”Він швидко набрав відповідь:“Звісно. Буде жарко.”Усміхнувся.Світ, де не було правил, був набагато простішим.Але десь глибоко всередині щось неспокійно ворухнулося.І він сам не хотів знати — що саме.