Розділ 22. Олександр

Я саме закінчував перегляд документів щодо позову проти Віктора, коли двері мого кабінету відчинилися без стуку. Секретарка навіть не встигла мене попередити — Леся вміла користуватися своєю впевненістю, щоб проходити крізь будь-які перепони.

​Вона зупинилася посеред кабінету. Сьогодні на ній був той самий відтінок блакитного, який я колись обожнював. Вона знала мої слабкості. Або думала, що знає.

​— Сашо, нам треба поговорити без свідків, — вона кинула погляд на двері, які я мовчки зачинив пультом. — Цей спектакль у РАЦСі був вражаючим. Справді. Ти завжди вмів робити красиві жести. Але давай будемо чесними: гра закінчилася.

​Я відкинувся на спинку крісла, склавши руки в замок. Мені було цікаво, наскільки далеко зайде її самовпевненість.

— Про яку саме гру ти говориш, Лесю?

​Вона підійшла до мого столу, сперлася на нього руками й нахилилася вперед. Її очі наповнилися фальшивим співчуттям.

— Про твою «дружину». Про цю сіру мишку з чужою дитиною. Я знаю тебе, Сашо. Ти — естет, ти — гравець. Тобі просто було нудно, або ти хотів помститися мені за те що кинула, поїхала з іншим. Але одружуватися з нею? Це вже занадто навіть для твого его.

​Вона простягнула руку, намагаючись торкнутися моєї щоки, але я перехопив її зап'ястя. Не різко, але твердо.

— Ти помиляєшся у всьому, — мій голос звучав дивно спокійно навіть для мене самого. — Ти думаєш, що ти — центр мого всесвіту. Що кожна моя дія — це реакція на тебе. Але правда в тому, Лесю, що я перестав думати про тебе задовго до того, як зустрів Вікторію.

​— Не бреши! — її голос здригнувся. — Ти три роки нікого до себе не підпускав! Ти жив як монах у скляній вежі!

​— Я жив у порожнечі, це правда, — я відпустив її руку. — Але Вікторія не «прийшла», щоб заповнити її. Вона просто... стала моїм світлом. Ти називаєш її сірою мишкою, бо не бачиш того, що бачу я. Ти бачиш лише зовнішнє. А вона — це гідність, якої в тобі ніколи не було. Вона — це сила, яка не потребує маніпуляцій.

​Леся розсміялася, але в її сміху чувся відчай.

— І ти готовий виховувати чужого байстрюка? Ти, Олександр Бережний, приймеш дитину від того нікчеми?

​Я встав. Тепер я нависав над нею, і моя тінь повністю закрила її.

— Ця дитина — моя. Батько не той що зробив, а той хто виховує. І я буду любити її так, як ніколи не зміг би любити нікого з тобою. Бо з тобою все було б фальшивкою. А з Вікторією — все справжнє. Навіть труднощі.

​Леся зблідла. Її ідеальний макіяж наче посірів. Вона зрозуміла, що її головна зброя — мої старі почуття — більше не працює.

— Ти пошкодуєш, — прошепотіла вона. — Ти задихнешся в цій побутовій ідилії.

​— Краще задихнутися від запаху дитячої присипки вдома, ніж жити в твоїй блискучій пустелі, — я вказав рукою на двері. — Йди, Лесю. У моєму житті більше немає місця для привидів.

​Коли вона вискочила з кабінету, я підійшов до вікна. Над містом сідало сонце. Я дістав телефон і набрав номер Вікторії.

— Привіт, — сказав я, і серце миттю відгукнулося теплом. — Я вже виїжджаю. Купити щось смачненьке? Наш малюк сьогодні не вередує?

​Почувши її тихий сміх у слухавці, я зрозумів: це і є перемога. Справжня, остаточна і безповоротна.