Розділ 21. Олександр

Перші промені сонця пробивалися крізь важкі штори моєї спальні, але я вже давно не спав. Я сидів у кріслі навпроти ліжка, де спала Вікторія. Вперше за довгі роки мій кабінет і звіти не мали значення. Важливим було лише її рівне дихання і те, як вона уві сні міцно стискала край ковдри, наче все ще боялася, що цей спокій — лише ілюзія.

​На її пальці виблискувала обручка. Вчора вона врятувала мені душу, а сьогодні я мав переконатися, що вона не пошкодує про цей вибір.

​Я тихо вийшов на кухню. Мені хотілося зробити щось просте й домашнє. Ніяких ресторанів, ніяких кур’єрів. Тільки запах кави та свіжої випічки.

​Коли Вікторія з’явилася на порозі кухні, вона виглядала розгубленою. У моїй великій сорочці, з розпатланим волоссям і босими ногами, вона здавалася такою тендітною, що в мене знову стиснулося серце.

​— Доброго ранку, пані Бережна, — я намагався надати голосу легкості, хоча всередині все переверталося.

​Вона ледь помітно усміхнулася, і це була найтепліша усмішка, яку я коли-небудь бачив.

— Доброго ранку. Мені все ще не віриться, що це не сон. Що на вулиці немає чорних машин, а в телефоні — прокльонів Віктора.

​— Його адвокати сьогодні намагалися вийти на зв'язок. Я заблокував їх усіх, — я поставив перед нею тарілку з оладками та склянку свіжого соку. — Сьогодні ми не юристи і не втікачі. Сьогодні ми просто снідаємо.

​Вікторія сіла за стіл, але до їжі не торкнулася. Вона дивилася на свою руку, а потім підняла погляд на мене.

— Олександре, ми підписали цей контракт, щоб захистити дитину. Але вчора... на мосту... і в РАЦСі... це не було схоже на контракт. Навіщо ти це робиш? Навіщо тобі чужа дитина і жінка з таким багажем проблем?

​Я відставив свою каву і сів навпроти неї. Приховувати правду більше не було сенсу.

— Знаєш, коли я зустрів тебе, я був впевнений, що моє серце — це просто м’яз, який качає кров. Леся випалила там усе до попелу. Але потім з’явилася ти. Ти не просила допомоги, ти боролася. Ти захищала малюка, якого ще навіть не бачила, проти всього світу.

​Я накрив її долоню своєю.

— Ця дитина... вона не «чужа». Вона твоя. А отже, вона — частина того, що я ціную понад усе. Я не хочу бути просто «законним представником» у документах. Я хочу вчити його кататися на велосипеді. Я хочу бути тим, до кого він прибіжить, коли йому буде страшно. Вікторіє, я хочу бути батьком. Не за контрактом, а по справжньому.

​В очах Вікторії забриніли сльози, але цього разу це були сльози полегшення.

— Ти впевнений? Це величезна відповідальність.

​— Я ніколи не був так впевнений у жодному договорі, — я підійшов до неї й обережно обійняв, відчуваючи, як малюк знову ледь помітно штовхнувся. — Тепер нас троє. І я обіцяю, що більше ніхто й ніколи не змусить тебе плакати.

​Ми стояли посеред сонячної кухні, і в цю мить я зрозумів: моя квартира нарешті перестала бути просто квадратними метрами. Вона стала Домом.