Розділ 20. Вікторія

У салоні автомобіля панувала тиша, але це була тиша полегшення. Я дивилася на обручку на своєму пальці й не могла повірити, що тепер я — Вікторія Бережна. Прізвище Віктора залишилося в минулому, як страшний сон. Олександр тримав мою руку, і його великий палець заспокійливо гладив мою шкіру.

​— Ти дуже бліда, — тихо сказав він. — Зараз приїдемо, я заварю тобі чай, і ти ляжеш відпочивати. Цей день витягнув із нас усі сили.

— Я просто ніяк не можу забути погляд Віктора, — прошепотіла я. — В його очах не було каяття. Там була лише ненависть.

​Олександр нічого не встиг відповісти. Раптом машину різко струснуло. Сильний удар у задній бампер змусив нас обох податися вперед. Водій Олександра, досвідчений професіонал, миттю зреагував, вирівнюючи кермо.

​— Що це було?! — вигукнула я, інстинктивно прикриваючи живіт руками.

— Пане Олександре, нас переслідують, — напружено відповів водій, дивлячись у дзеркало заднього виду. — Чорний позашляховик. Він іде на таран.

​Я обернулася. Крізь заднє скло я побачила знайому машину Віктора. Він летів на шаленій швидкості, не зважаючи на інші автівки. Його обличчя за лобовим склом було спотворене гримасою божевілля. Він знову натиснув на газ, врізаючись у нас ще раз.

​— Він з глузду з’їхав! Він же вб'є нас усіх! — мій голос зірвався на крик.

— Тихше, Віко, дихай, — Олександр пересів ближче, буквально закриваючи мене своїм тілом. Його голос став сталевим. — Степане, не давай йому нас притиснути до узбіччя. Виходь на трасу, де більше камер.

​Віктор не збирався здаватися. Він виїхав на зустрічну смугу, порівнявся з нами й почав різко крутити кермо в наш бік, намагаючись скинути лімузин у кювет. Пронизливий скрегіт металу об метал різав вуха.

​— Вікторіє, — він закричав через відчинене вікно, і я почула його навіть крізь шум вітру. — Ти думала, що купила собі нове життя?! Я знищу вас обох!

​У цей момент попереду з’явився поворот до моста через річку. Віктор зробив останній, розпачливий маневр — він різко підрізав нас, підставляючи свою машину під удар. Наш водій втиснув гальма в підлогу. Вереск шин, запах паленої гуми... Нас розвернуло на триста шістдесят градусів.

​Я заплющила очі, чекаючи удару, але відчула лише міцні обійми Олександра. Він тримав мене так сильно, що мені здавалося — жодна аварія у світі не зможе пробити цю броню.

​Коли машина нарешті зупинилася, я розплющила очі. Ми стояли за кілька метрів від огорожі моста. Позашляховик Віктора, не впоравшись із керуванням на мокрій дорозі, влетів у відбійник.

​Олександр миттю вискочив з машини. Я бачила, як він підбіг до понівеченої автівки Віктора. У той момент я злякалася за Олександра більше, ніж за себе. Віктор міг бути озброєний.

​Але Віктор не рухався. Його голова лежала на подушці безпеки, а з-під капота валив дим.

​Олександр повернувся до нашої машини, його обличчя було наче з каменю. Він відчинив двері й опустився на сидіння поруч зі мною. Його руки тремтіли — вперше за весь час нашого знайомства.

​— Він живий? — прошепотіла я.

— Так, — коротко відповів Олександр. — Живий. Але тепер він поїде не додому, і навіть не в лікарню. Поліція вже їде. Це був замах на вбивство, Віко. Цього разу він не викрутиться та понесе покарання.

​Він пригорнув мене до себе, і я відчула, як по моїх щоках течуть сльози. Страх, напруга останніх місяців, біль від зради — усе це виходило з мене з цими сльозами.

​— Все закінчилося, — шепотів він мені у волосся. — Тепер він точно ніколи не зможе до тебе торкнутися. Я обіцяю. Це була його остання спроба зруйнувати тобі життя. Але він лише зробив тебе тільки міцнішою.

​Тієї ночі, коли ми нарешті опинилися вдома, у повній безпеці, я зрозуміла: цей чоловік став для мене не просто захисником. Він став моєю сім'єю.