Розділ 17. Олександр

Після того, як двері за Лесею зачинилися, у квартирі ще довго висів аромат її парфумів — запах минулого, яке я так відчайдушно намагався стерти. Вікторія все ще стояла поруч. Я відчував її легке дихання і те, як вона поступово відпускає мій лікоть, ніби розриваючи наш імпровізований союз.

​— Вибач... — знову прошепотіла вона, відступаючи на крок. — Це було занадто, так? Я просто не могла дозволити їй так з тобою розмовляти.

​Я хотів відповісти, що це було ідеально. Що вперше за три роки хтось став на мій бік не заради грошей чи статусу, а просто тому, що я був людиною в біді. Але мій телефон вибухнув мелодією дзвінка. Мама.

​— Так, мамо, — відповів я, відчуваючи недобре.

— Сашо! — її голос буквально дзвенів від захоплення. — Чому я дізнаюся про такі новини від цієї... Лесі?! Вона зателефонувала мені вся в сльозах, питала, чи справді ти заручений з Вікторією!

​Я закрив очі рукою. Леся не просто пішла — вона пішла перевіряти факти.

— Мамо, це не зовсім так...

— Не смій мені брехати, Олександре! — перебила вона, і я почув, як на фоні задзвенів посуд. — Ти прихистив дівчину, ти захистив її в лікарні, а тепер ви оголосили про заручини. Я знала! Я серцем відчувала, що ви створені одне для одного. Коротше кажучи, сьогодні о сьомій чекаю вас обох на святкову вечерю. Я вже дістала парадний сервіз.

​— Мамо, Вікторії потрібен спокій, вона тільки з лікарні! — я намагався знайти бодай якусь зачіпку.

— От вона в мене й відпочине! Заодно обговоримо, як ми будемо ставити на місце твою колишню, якщо вона знову з'явиться. Не запізнюйтеся!

​Вона поклала слухавку раніше, ніж я встиг вимовити бодай слово. Я повільно повернувся до Вікторії. Вона дивилася на мене з тривогою.

​— Нам потрібно їхати до твоєї мами? — здогадалася вона.

— Гірше. Нам потрібно їхати на «святкову вечерю на честь наших заручин», — я потер перенісся. — Схоже, Леся зателефонувала їй, і мама вирішила, що це найкращий момент, аби... ну, ти знаєш мою маму.

​Вікторія раптом тихо засміялася. Це був такий чистий, щирий звук, що я мимоволі завмер.

— Олександре, ми заплуталися. Одна маленька брехня, щоб врятувати мене від Віктора, друга — щоб врятувати тебе від Лесі... Тепер ми в пастці.

— Я можу поїхати сам і все пояснити, — запропонував я, хоча знав, що це марно.

— Ні, — вона раптом випрямилася, і в її очах з'явився той самий вогник, що й біля дверей. — Тетяна Сергіївна так багато для мене зробила. Я не можу зіпсувати їй вечір. Якщо вона хоче свята — вона його отримає. Ми просто... продовжимо грати.

​О сьомій вечора ми стояли на порозі маминої квартири. Вікторія вдягла сукню, яку ми купили разом — вона м'яко приховувала її стан, але робила її неймовірно жіночною. Я ж почувався як підліток перед першим побаченням, хоча мені було під сорок.

​Мама перевершила себе. Стіл ломився від страв, свічки горіли, а сама вона виглядала так, ніби виграла в лотерею мільйон.

​— Мої дорогі! — вона обійняла нас обох одночасно. — Нарешті! Сашо, який ти молодець. А ти, Вікусю, просто сяєш.

​Ми сіли за стіл. Весь вечір мама розповідала історії з мого дитинства, розпитувала Вікторію про її плани, і — що було найважче — постійно натякала на весілля.

​— Знаєш, Віко, — мама хитро мружилася, наливаючи нам чай. — Сашко завжди був занадто серйозним. Йому потрібна була саме така жінка, як ти. Щоб розтопити цей лід.

​Я дивився, як Вікторія ніяково посміхається, і раптом відчув, як вона знаходить мою руку під столом і стискає її. Це було частиною «гри» для мами, але по моєму тілу прокотилася хвиля тепла, яку я не міг пояснити логікою.

​— Знаєте, Тетяно Сергіївно, — раптом сказала Вікторія, дивлячись мені прямо в очі. — Олександр — найкраще, що трапилося зі мною за останні роки. Він врятував мене тоді, коли я сама вже була готова здатися. І я... я дуже вдячна долі за цю зустріч.

​Вона говорила це так щиро, що в мене перехопило подих. Чи це все ще була гра? Чи вона говорила про те, що справді відчуває? Я стиснув її пальці у відповідь. В ту хвилину мені було байдуже на Лесю, на Віктора і на всі мої обіцянки ніколи не кохати. Я просто хотів, щоб цей вечір не закінчувався.

​Але мама не була б собою, якби не підкинула «бомбу» наостанок:

— Ну, раз ви вже офіційно пара, то, Сашо, я думаю, вам не варто чекати. Вікторія скоро почне змінюватися... ну, ви розумієте. Треба розписатися якнайшвидше. Я вже пригледіла один затишний ресторанчик для скромної церемонії на наступний місяць.

​Я ледь не подавився чаєм.

— Мамо! Наступний місяць?!