Розділ 15. Вікторія

День виписки був сонячним, але вітряним. Олександр з’явився в лікарні рівно о десятій. Він мовчки забрав мою невелику сумку, допоміг одягнути те саме кашемірове пальто — мою броню — і, притримуючи за лікоть, вивів до машини. Я чекала, що ми поїдемо до Тетяни Сергіївни, але коли ми минули потрібний поворот і попрямували до сучасного району з новобудовами, я здивовано глянула на нього.

​— Олександре, ми проїхали поворот.

— Ми їдемо до мене, — коротко відповів він, не відриваючи очей від дороги.

— Але ж... Тетяна Сергіївна чекає...

— Мама згодна зі мною. У неї старий будинок, третій поверх без ліфта, і вона постійно намагатиметься тебе нагодувати сирниками кожні дві години, — він ледь помітно посміхнувся кутиком губ. — У мене спокійніше. Охорона, закрита територія, і жоден Віктор чи Ольга не пройдуть через консьєржа. Тобі зараз потрібна тиша, а не розбудитися з колишнім чоловіком та з подругою зрадницею.

​Я замовкла. Його логіка була бездоганною, але думка про те, що ми будемо жити під одним дахом, викликала в животі дивне тремтіння, яке не мало нічого спільного з вагітністю.

​Квартира Олександра виявилася саме такою, як я її собі уявляла: простора, у стилі мінімалізму, у сіро - білих тонах. Тут було багато світла, скла та простору, але водночас панувала якась холодна самотність. Жодної зайвої дрібнички, жодної фотографії на полицях.

​— Твоя кімната — он та, праворуч, — він показав рукою на двері. — Там є окрема ванна. Я замовив доставку продуктів, вони вже в холодильнику. І... ось.

​Він простягнув мені невеликий пакет. Всередині я знайшла кілька упаковок спеціальних вітамінів для вагітних, крем від розтяжок та книгу про розвиток дитини по тижнях. Я відчула, як до горла підкотився клубок.

​— Ти... ти вивчав це? — я підняла на нього очі.

— У мене була вільна година ввечері, — він відвернувся, ніби зніяковівши. — Просто хотів знати, що тобі зараз необхідно. Там у холодильнику багато шпинату та яловичини — лікар сказав, у тебе низький гемоглобін.

​Я підійшла ближче і знову, вже вкотре, відчула це нестерпне бажання запитати «навіщо».

— Олександре, ти робиш стільки всього для людини, яку ледь знаєш. Ти ж казав, що не віриш у щирість... що жінки однакові.

​Він зупинився біля вікна, засунувши руки в кишені штанів.

— Можливо, я намагаюся довести самому собі, що не всі люди — як Леся чи твій Віктор. А може... може мені просто приємно знати, що в цій порожній квартирі нарешті хтось є.

​Ми стояли в тиші кілька хвилин. Я бачила його відображення у панорамному склі — високий, сильний, але з такою глибокою тугою в погляді.

​— Відпочивай, Вікторіє. Я буду в кабінеті, мені треба попрацювати. Якщо щось знадобиться — просто поклич. Не треба ніяких «дякую» чи «мені незручно». Просто живи.

​Він пішов, а я залишилася посеред його вітальні. Вперше за довгий час я відчула не просто «дах над головою», а справжню безпеку. Я зайшла у свою кімнату, прилягла на м’яке ліжко і притиснула руки до живота.

«Бачиш, малюку, — подумала я, — світ не такий уже й поганий, як нам здавалося».