Розділ 13. Вікторія

Вечірні сутінки м’яко опустилися на лікарняну палату. Олександр привіз документи, як і обіцяв, і тепер мовчки стояв біля вікна, спостерігаючи за вогнями міста. Я дивилася на його широку спину і відчувала, як у грудях росте неспокій. Те, що він зробив сьогодні вранці, не давало мені спокою.

​— Олександре, — тихо покликала я. — Нам треба поговорити про те, що ти сказав Віктору.

​Він не повернувся, лише ледь помітно напружився.

— Я вже казав мамі: це був тактичний хід. Найшвидший спосіб виставити його за двері.

​— Але ти зробив себе частиною цієї історії, — я сіла в ліжку, підтягнувши коліна до підборіддя. — Тепер ти «батько» для всіх. Ти розумієш, як це звучить? Я не хочу, щоб ти відчував себе зобов’язаним мені чи цій дитині. Я звикла, що за все відповідаю сама. Віктор ніколи не вирішував мої проблеми, кажучи що це мій вибір і моя відповідальність. Я не хочу бути твоєю боржницею.

​Олександр нарешті розвернувся. У напівтемряві палати його очі здавалися майже чорними.

— Боржницею? — він гірко всміхнувся. — Ти справді думаєш, що я чекаю на дивіденди?

​Він зробив кілька кроків і сів на стілець навпроти ліжка.

— Вікторіє, ти боїшся боргів, а я боюсь... надій. Три роки тому я мав стояти біля вівтаря, мріяв про сім'ю і дітей. Усе було готове: гості, ресторан, обручки. Я думав, що знайшов ту саму людину. Лесю.

​Я затамувала подих. Тетяна Сергіївна мимохідь згадувала про це, але почути це від нього було зовсім іншим.

​— За день до весілля вона просто зникла, — продовжив він, і його голос став холодним, як лід. — Залишила записку. Коротку, як чек із супермаркету. Виявилося, що вона вже пів року мала коханця і просто чекала зручного моменту, щоб поїхати з ним за кордон. Весілля їй було потрібне лише для того, щоб я допоміг їй оформити документи та певні фінансові справи. Вона використала мене як трамплін.

​Я відчула, як по шкірі пройшов мороз. Зрада Віктора була жахливою, але втеча за день до весілля — це нищівний удар по гордості та вірі.

​— Після цього я закрив цю тему, — Олександр стиснув кулаки. — Жінки для мене стали... зрозумілими. Я бачив у кожній усмішці маніпуляцію, у кожному погляді — розрахунок. Коли мама привела тебе, я був упевнений, що ти — чергова «жертва обставин», яка шукає тепле місце.

​— А зараз? — ледь чутно запитала я.

​— А зараз я бачу жінку, яка готова захищати свою дитину ціною власного спокою. Яку ламали, а вона не зламалася. І коли цей твій Віктор почав на тебе кричати... я відчув таку лють, ніби він кричав на мене трирічної давності. Я сказав, що це моя дитина, бо в ту мить мені захотілося, щоб це було правдою. Не тому, що я хочу бути батьком, а тому, що я хотів дати цій дитині шанс не мати такого батька, як він.

​Я простягнула руку і на мить накрила його долоню своєю. Він не відсахнувся, хоча я відчула, як він здригнувся від цього контакту.

​— Ми обоє поранені, Олександре, — сказала я. — Але твоя брехня... вона може стати для тебе кліткою.

​— Клітка — це коли ти боїшся вийти з дому через страх бути зрадженим, — він нарешті накрив мою руку своєю долонею. — Те, що я зробив — це не брехня. Це оголошення війни твоєму минулому. І я не збираюся відступати.

​У цей момент у коридорі почулися кроки, і ми швидко відсторонилися одне від одного. Але те тепло, що залишилося на моїх пальцях, було реальнішим за будь-які слова.