Розділ 10. Вікторія

Тетяна Сергіївна відімкнула двері своїм ключем, не дочекавшись відповіді. Побачивши мене на підлозі, вона сплеснула руками й ледь не впустила сумку.

​— Вікусю! Боже мій, дитино, що він з тобою зробив? — вона миттю опинилася поруч, її теплі руки підхопили мене під лікті.

​— Мені... мені боляче, Тетяно Сергіївно... — прошепотіла я, намагаючись втриматися за свідомість. — Живіт...

​Жінка не стала витрачати час на зайві запитання. Вона вихопила телефон. Я думала, вона дзвонить у швидку, але вона набрала сина.

— Сашо! Негайно їдь сюди! Вікторії погано, вона знепритомніла... Ні, не чекай, я виводжу її до під’їзду!

​Олександр примчав швидше, ніж могла б приїхати будь-яка допомога. Коли він забіг у під’їзд, я вже сиділа на лавці, важко дихаючи. Його обличчя було блідим, а в очах читався такий жах, ніби він знову побачив той лист від Лесі, але цього разу на кону було щось цінніше.

​— Що сталося? Цей виродок її вдарив? — гаркнув він, підхоплюючи мене на руки, наче я нічого не важила.

— Ні... він просто... ми просто поговорили, — моє нове пальто, те саме, яке він купив, тепер було зім’яте, але воно все ще гріло.

​Він мовчки всадив мене в машину, і ми полетіли містом. Олександр порушував правила, обганяв, його руки міцно стискали кермо. Він не дивився на мене, але я відчувала його напругу. У приймальному відділенні він просто заніс мене всередину і зажадав лікаря, не звертаючи уваги на чергу.

​Мене повезли на каталці. Остання мить, яку я пам’ятаю перед оглядом — це розгублений і водночас лютий погляд Олександра, який залишився в коридорі.

​Через пів години, які здалися мені вічністю, біль почав стихати після уколу. Лікар, літній чоловік в окулярах, зітхнув:

— Ви знову у нас, голубонько. Я ж казав — ніяких стресів. Дев'ять тижнів — це дуже ризикований термін. Ви хочете втратити цю дитину?

​— Ні... дуже не хочу, — по щоках потекли сльози.

— Тоді лежіть. Ми вас залишаємо на збереження.

​Коли лікар вийшов у коридор, Олександр одразу підійшов до нього. Я чула їхні голоси через прочинені двері палати.

​— Лікарю, що з нею? Вона... вона одужає? — голос Олександра здригався.

— Ви чоловік? — сухо запитав лікар.

— Я... я її близька людина, — завагався Олександр.

— Ну, тоді слухайте, «близька людино». Ваші сімейні розбірки ледь не коштували дитині життя. Вагітність дев'ять тижнів, загроза викидня через сильний стрес. Якщо хочете стати батьком, то забезпечте жінці повний спокій, а не доводьте її до нападів.

​У коридорі запала мертва тиша. Я затамувала подих. Олександр мовчав так довго, що мені здалося, він просто пішов. Дев'ять тижнів вагітності... Тепер він знає. Тепер він точно вирішить, що я така сама, як Леся, або що я намагаюся «повісити» на нього чужу дитину, або просто знехтує мною, дізнавшись про мій зв’язок із колишнім.

​Двері палати повільно відчинилися. Олександр увійшов, але не сів на стілець. Він зупинився біля вікна, дивлячись на вулицю.

​— Дев'ять тижнів, — нарешті вимовив він, не повертаючись. — Це від нього? Від того, що приїжджав сьогодні?

​Я заплющила очі.

— Так. Але він не знає. І ніколи не дізнається що дитина його. Я розлучилася з ним не через дитину, а через те, що він зраджував мені роками.

​Олександр нарешті повернувся. Його обличчя було наче висічене з каменю.

— Ти вагітна від чоловіка, який тебе зрадив, і ти прийшла жити до моєї матері, нічого не сказавши.

​— Я не хотіла нікого обманювати, Олександре! — я спробувала піднятися, але слабкість притиснула мене до подушки. — Я просто хотіла втекти. Хотіла врятувати малюка. Твоя мама... вона просто допомогла мені. Вона знала про вагітність.

​Він зробив крок до ліжка. Його погляд зупинився на моєму обличчі. Я чекала зневаги, чекала холодного «прощавай», але він раптом сів поруч і закрив обличчя руками.

​— Знаєш, що найгірше? — глухо сказав він. — Я весь ранок переконував себе, що ти мені байдужа. Що я просто допомагаю мамі. А коли лікар сказав про дитину... я на мить відчув таку лють, наче це ти зрадила мене. Хоча ми ніхто одне одному.

​Він підвів очі — вони були повні болю й нерозуміння.

— Чому жінки завжди приносять із собою стільки проблем, Вікторіє? Чому я не можу просто пройти повз тебе?