Розділ 8. Олександр

​Я вимкнув двигун, але не поспішав виходити з машини. У салоні панувала тиша, порушувана лише ледь чутним потріскуванням охолодження двигуна. Вікторія сиділа поруч, загорнувшись у нове пальто, і я мимоволі задивився на її профіль. Вона була зовсім не схожа на Лесю. В тій було багато галасу, блиску та вишуканих манер, які за день до весілля розчинилися в короткому листі.

​Вікторія ж була справжньою. Навіть її сум був якимось... чесним.

​— Ти знову думаєш про те, що це пальто тебе до чогось зобов’язує? — запитав я, дивлячись прямо перед собою. Мій голос звучав сухо, я після Лесі звично ховав за цією інтонацією будь-який натяк на симпатію чи будь-які інші почуття. Це моя звична маска, без якої мене бачать тільки мама та Микита самі близькі мені люди.

— Я просто намагаюся зрозуміти, навіщо тобі це, Олександре, — тихо відповіла вона. — Твоя мама попросила тебе просто погуляти зі мною, а не витрачати шалені гроші.

​Я криво всміхнувся.

— Моя мати іноді бачить те, чого не бачу я. А щодо пальта... вважатимемо це моїм внеском у твій новий старт. Ти ж почала життя з чистого аркуша, хіба ні?

​Вікторія здригнулася. Вона мимоволі торкнулася свого живота через цупку тканину пальта. Я не звернув на це увагу, так відмітив поглядом її рух.

​— Почала, — ледь чутно відповіла вона. — Але іноді старі сторінки нагадують про себе.

​Саме в цей момент екран її телефону яскраво спалахнув у темряві салону. Повідомлення від Віктора. Я випадково кинув погляд на екран. Не вдалося прочитати текст, але побачив ім'я.

​— Колишній? — коротко запитав в неї. Мої очі звузилися, а пальці на кермі побіліли. Я вдивлявся в її реакцію. Згадка про «колишніх» завжди діяла на мене, як відкрита рана, на яку сипнули сіллю.

—  Каже, треба поговорити, — зітхнула Вікторія.

— Не погоджуйся, — сказав трохи різкіше ніж збирався. Вона здригнулася тому я продовжив уже з м'якою інтонацією:

— Такі розмови ні до чого не приводять. Вони тільки тягнуть назад, у те болото, з якого ти щойно вилізла.

​Я повернувся до неї. В моєму погляді ховалася не тільки злість на її колишнього, а й біль від зради Лесі.

— Жінки люблять ці «останні розмови», — продовжив я із гіркотою. — Сльози, пояснення, надії... А потім виявляється, що за спиною вже стоїть хтось інший.

​— Я не «всі жінки», Олександре, — спокійно сказала Вікторія, хоча всередині все тремтіло. — І я ні на що не сподіваюся. Мені просто потрібно, щоб він зник з мого життя назавжди. 

— Дозволь мені з ним поговорити, я поясню йому, що до тебе не варто наближатися. 

Вона відповіла що сама вирішить свої проблеми і мені не варто лізти в її життя. Вибігла з машини і попрямувала до під'їзду. Я постояв ще хвилин п'ять і поїхав до дому.