Розділ 11. Вікторія

Минуло два дні. Стан стабілізувався, але лікар наполягав на спокої. Олександр заходив щодня — мовчазний, похмурий, приносив свіжі фрукти й мінеральну воду. Ми майже не говорили про ту новину, яка збила його з ніг, але я відчувала, як у ньому точиться внутрішня боротьба.

​Того ранку я тільки-но почала читати книгу, як двері палати розчинилися з таким гуркотом, що я здригнулася. На порозі стояв Віктор. Очі червоні, вираз обличчя оскаженілий. Очевидно, він  про лікарню дізнався від Олі або через свої зв’язки.

​— То ти тут розважаєшся? — закричав він, проігнорувавши зауваження медсестри, що намагалася його зупинити. — Лягла на «збереження»? Кого ти там зберігаєш, Віко? Ти ж мені сказала, що нагуляла цього байстрюка! Хотіла мене принизити?

​— Вікторе, йди геть... — я притиснула руки до живота, відчуваючи, як знайомий біль знову починає пульсувати внизу. — Тобі тут не місце.

​— Не місце? Я твій чоловік! Колишній чи ні, але ти носиш мою дитину,  я не вірю що ти мені зраджувала — він підійшов до самого ліжка, нависаючи наді мною. — Ти думала, що обдуриш мене? Вирішила продати малюка тому красунчику на дорогій тачці? Скільки він тобі пообіцяв за «чистий аркуш»?

​— Закрий рота, — пролунав від дверей низький, небезпечний голос.

​Я підняла погляд. Олександр стояв у дверях, тримаючи пакет із соком. Його постать ніби заповнила весь простір. Він повільно підійшов ближче, і я побачила, як у нього на вилицях ходять жовна.

​— О, а ось і спонсор! — Віктор обернувся, намагаючись виглядати сміливим, хоча був на голову нижчим за Олександра. — Слухай, хлопче, ти вплутався не в ту історію. Ця жінка вагітна від мене, і я не дозволю тобі...

​Олександр не дав йому договорити. Він поставив пакет на тумбочку і зробив крок впритул до Віктора.

— Ти помиляєшся, — спокійно, але від цього ще страшніше, сказав Олександр. — Вона вагітна не від тебе.

​Віктор розсміявся, хоча в його сміху чувся страх.

— Та невже? Вона сама мені сказала, що не зраджувала!

​— Вона сказала це, бо це правда, і ми хочемо щоб ти нарешті зник з її життя, — Олександр поклав руку мені на плече. Його долоня була гарячою і твердою, як скеля. — А тепер слухай уважно. Це моя дитина. І якщо ти ще хоч раз наблизишся до Вікторії, або навіть просто подивишся в її бік — я зроблю так, що залишок життя ти проведеш, виплачуючи компенсації за наклеп і побиття. Зрозумів?

​Віктор застиг. Його погляд метнувся від Олександра до мене і назад.

— Твоя? Але ж... термін...

​— Терміни — це справа лікарів, а не твоя, — відрізав Олександр. — Геть звідси. Зараз же.

​Віктор, щось бурмочучи про «шалаву» і «суд», вискочив з палати. Олександр зачинив за ним двері на засувку і важко видихнув.

​У палаті запала тиша. Я дивилася на нього, не знаючи, що сказати. Моє серце калатало так, що, здавалося, його чути на весь поверх.

​— Навіщо ти це сказав? — нарешті прошепотіла я. — Тепер він буде впевнений, що я зраджувала йому з тобою...

​Олександр повернувся до мене. Його очі, які раніше були холодними, зараз світилися дивним вогнем.

— Мені байдуже, що він думає. Йому потрібно було дати причину, яку він зрозуміє. Такі, як він, розуміють тільки мову сили й власності.

​Він підійшов до ліжка і сів на край.

— Вікторіє... я не вірю в кохання. Ти це знаєш. Але я не можу дивитися, як тебе ламають. Навіть якщо ця дитина не моя... поки ти під моїм захистом, вона — моя.

​Я простягнула руку і несміливо торкнулася його рукава.

— Ти взяв на себе занадто велику відповідальність, Олександре.

​— Можливо, — він ледь помітно всміхнувся, і ця усмішка була першою щирою за весь час нашого знайомства. — Але, здається, це перше правильне рішення, яке я прийняв за останні три роки.