Розділ 9. Вікторія

Наступного ранку сонце здавалося занадто яскравим, наче знущалося з мого тривожного стану. Я написала колишньому, що нам не має про що говорить, тому він не має мене знайти, так як адресу мою не знає. Але якесь хвилювання мене не полишає.

Тетяни Сергіївни вдома не було, я збиралася на роботу одягла те саме нове пальто, що купив Олександр коли почула різкий, вимогливий дзвінок у двері. Я вирішила що Тетяна Сергіївна забула ключі тому відчинила не дивлячись хто прийшов.

​Віктор стояв на порозі — такий самовпевнений, яким я його пам’ятала. Він навіть не привітався, просто оглянув мене з ніг до голови. Його погляд затримався на кашеміровій тканині мого пальта, і кутики його губ зневажливо смикнулися.

​— Бачу, розлучення пішло тобі на користь, — замість «привіт» кинув він, проходячи в коридор без запрошення. — Швидко ж ти знайшла собі «мецената». А я ще переживав, як ти тут сама, на зйомній квартирі...

​— Ти прийшов поговорити, Вікторе. Про що саме? — я намагалася, щоб мій голос не тремтів, хоча всередині все стиснулося в тугий вузол.

​Він  підійшов ближче, порушуючи мій особистий простір. Від нього пахло тими ж парфумами, які колись мені так подобалися, а тепер викликали лише нудоту.

​— Кашемір? Це ж скільки він коштує? — він потягнувся рукою, щоб торкнутися рукава, але я різко відсахнулася. — Ого, які ми горді! Значить, поки я шукав роботу, ти вже готувала собі «запасний аеродром»? Тому так швидко й на розлучення подала? Вирішила зробити мене винним, щоб зі спокійною совістю піти до того, у кого гаманець товстіший?

​— Як ти смієш... — подих перехопило від обурення. — Ти зрадив мене з моєю найкращою подругою в нашому ліжку! Ти зруйнував усе, що ми будували роками!

​— Ой, не треба драми, Віко, — він закотив очі. — Усі чоловіки помиляються. Але я хоча б не виставляв це на показ і не біг купувати дорогі речі через місяць після розриву. Тепер я бачу, яка ти насправді. Тобі просто потрібен був привід, щоб злиняти до багатшого.

​Його слова жалили, як розпечене залізо. Він професійно перевертав усе з ніг на голову, роблячи винною мене. Раптом я відчула різкий, тягучий біль у нижній частині живота. В очах на мить потемніло, а ноги стали ватяними.

​«Тільки не зараз... будь ласка, тільки не зараз», — промайнуло в голові. Я мимоволі схопилася за край комода, щоб не впасти.

​— Що, правда очі коле? — продовжував Віктор, не помічаючи мого стану. — Може, ще скажеш, що сама собі його купила? На свою зарплату? Не сміши мене. Цікаво, він знає, яка ти «свята» насправді?

​Біль посилився. Я відчула, як на лобі виступив холодний піт. Кожна його фраза була ніби удар у живіт — туди, де зараз було найважливіше в моєму житті. Дитинка, яку я так ревно оберігала, зараз здавалася єдиною крихкою опорою.

​— Забирайся з цієї квартири геть, — прошепотіла я, намагаючись дихати глибоко, як вчила лікарка.

​— Піду, не хвилюйся. Тут дихати нічим від твого пафосу, — він рушив до виходу, але біля самих дверей зупинився. — До речі, Юля передавала привіт. Казала, що в неї, на відміну від тебе, немає секретів від мене.

​Двері з гуркотом зачинилися. Тільки тоді я дозволила собі сповзти по стіні на підлогу. Холодний кахель коридору трохи привів мене до тями, але біль не зникав. Я обхопила живіт руками, заплющила очі й почала молитися.

​— Малюку, тримайся... Будь ласка, тримайся, — шепотіла я крізь сльози.

​У цей момент у двері знову зателефонували. Невже він повернувся? Я заціпеніла від жаху, не маючи сил підвестися.

​— Вікторіє, це я, Тетяна Сергіївна! — почувся за дверима стурбований голос господарки. — Я бачила, як той чоловік вибіг... З вами все добре?