Розділ 7. Вікторія

Олександр виїхав зі стоянки біля будинку Тетяни Сергіївни й, не зводячи очей з дороги, запитав:
— Куди їдемо?
— Не знаю… Можемо в якомусь парку погуляти, — відповіла я після короткої паузи.
— Тоді давай у Смоківський парк, — запропонував Олександр. — Там гарна природа і тиша.
— Я не проти, — кивнула я.
Ми швидко дісталися парку. Вийшовши з машини, я одразу відчула, як повітря тут інше — спокійне, чисте, ніби відокремлене від міської метушні. Алея тягнулася вперед, а навколо — лише дерева, вкриті жовтим і червоним листям. Осінь тут виглядала особливою, живою.
Колись я дуже любила осінню природу. Могла годинами блукати парками, вдихати запах листя, ловити поглядом сонячні плями між гілками. Але останні роки я постійно кудись поспішала. Життя ніби прискорилося, і часу просто зупинитися та подивитися навколо не залишалося.
Перші роки після одруження ми з Вітею часто гуляли після роботи — заходили в парки, сиділи в кафе, говорили про дрібниці й плани. Потім усе змінилося: Вітя все частіше затримувався на роботі, а мені треба було поспішати додому — справи, обов’язки, втома. Прогулянки поступово зникли з нашого життя, ніби й не було їх ніколи.
Ми пройшлися алеєю ще трохи, і я відчула, як холод поволі підкрадається під тонкий реглан. Треба було одягати куртку, але я була впевнена, що сонця вистачить. Тепер же ставало зрозуміло: я переоцінила цю теплу, на перший погляд, погоду.
Я мимоволі здригнулася й згорнула плечі. Олександр це помітив.
— Ти змерзла, — сказав він не питаючи, а стверджуючи. — Ходімо зайдемо в кафе, тут недалеко є затишне місце. Зігрієшся трохи.
Я хотіла відмахнутися, сказати, що все гаразд, але холод уже не давав простору для впертості.
— Мабуть, ти правий, — тихо відповіла я.
Ми звернули з алеї, і думка про гарячу каву раптом здалася мені надто привабливою — як маленький острів тепла серед цієї оманливо сонячної осені.Кафе виявилося невеликим дерев’яним будиночком, що заховався в глибині парку. Коли Олександр відчинив переді мною важкі двері, у повітрі одразу змішалися запахи меленої кави, кориці та свіжої випічки. Дзвіночок над входом сповістив про наше прибуття, і цей звук здався мені напрочуд затишним.

​Ми обрали столик біля вікна, з якого було видно, як вітер ганяє золоте листя по порожніх лавках.

​— Тобі щось міцне чи просто гаряче? — запитав Олександр, знімаючи куртку.

​— Мабуть, трав’яний чай з медом, — відповіла я, нарешті відчуваючи, як пальці починають відтавати.

​Він відійшов до стійки, а я залишилася наодинці зі своїми думками. Дивно, як швидко ми звикаємо до поганого. Я так довго жила в режимі «сама впораюся», що проста пропозиція зайти погрітися викликала в мені легке сум'яття. З Вітею останнім часом усе було інакше. Якби я сказала йому, що змерзла, він, швидше за все, буркнув би щось про те, що треба було дивитися прогноз погоди, і ми б просто пішли швидше до машини.

​Олександр повернувся, несучи дві великі керамічні чашки, та тарілку з дуже красивим та ароматним тістечком. Від моєї чашки підіймалася пахуча пара з нотками чебрецю.

​— Тримай, — він обережно поставив чашку та десерт переді мною. Його погляд був спокійним, але я помітила в ньому якусь пильність, ніби він намагався вгадати, про що я мовчу. — Ти раптом стала такою серйозною. Згадувала щось?

​Я зробила перший ковток. Тепло розлилося тілом, розслабляючи напружені плечі.

​— Згадувала, що іноді важливо просто зупинитися, — тихо сказала я, дивлячись на нього через пару. — Дякую, що наполіг. Сама б я, мабуть, досі гуляла алеєю, переконуючи себе, що мені зовсім не холодно.

​Олександр ледь помітно всміхнувся, спершись ліктями на стіл.

​— Впертість — це непогано, — зауважив він. — Але іноді вона заважає бачити людей, які готові про тебе подбати.

​Ці слова повисли в повітрі, наповнюючи простір між нами новим, ще не зовсім зрозумілим мені змістом. Ми провели в кафе ще близько години. Розмова текли легко, і я вперше за довгий час спіймала себе на тому, що щиро сміюся. Проте, коли ми вийшли на вулицю, вечірній холод став ще відчутнішим.

​— Давай заскочимо в центр, — запропонував Олександр, коли ми вже сіли в машину. — Мені треба дещо глянути, а тобі не завадить трохи розвіятися серед людей.

​Центр міста зустрів нас яскравими вогнями вітрин та жвавим натовпом. Ми повільно йшли повз магазини, аж поки Олександр не зупинився біля одного з бутиків.

— Зайдемо? — він не чекав відповіді, просто відчинив двері.

​Усередині було тепло й пахло дорогим парфумом. Мій погляд одразу впав на манекен у глибині залу. На ньому було пальто — м’якого кашеміру, кольору стиглого мигдалю, з ідеальним кроєм, який здавався одночасно елегантним і затишним.

​Олександр помітив мій погляд.

— Приміряй, — коротко сказав він.

— О ні, Олександре, я просто дивлюся, — похитала я головою. — У мене є вдома речі, просто сьогодні я невдало одяглася.

— Просто приміряй. Мені цікаво, чи вгадаю я з розміром.

​Під пильним поглядом консультантки я здалася. Коли пальто лягло мені на плечі, я відчула неймовірне тепло. Воно було наче створене для мене: підкреслювало фігуру, але не сковувало рухів. Я подивилася в дзеркало і на мить побачила там іншу жінку — впевнену, красиву, про яку піклуються.

​— Воно ідеальне, — тихо сказав Олександр, підійшовши ззаду. — Беремо.

— Ні! — я різко повернулася до нього. — Воно занадто дороге. Я не можу прийняти такий подарунок. Олександре, це незручно.

— Незручно мерзнути в листопаді, — спокійно зауважив він, дістаючи картку.

— Я серйозно, я не візьму його! — я вже почала знімати пальто, але він зупинив мою руку своєю.

— Вікторіє, дозволь мені це зробити. Не як чоловіку, який хоче щось довести, а як людині, якій приємно бачити тебе в теплі.

​Поки я підбирала слова для чергової відмови, він уже розплатився. Консультантка з професійною усмішкою почала знімати бірку.

​Ми вийшли на вулицю. На моїх плечах було нове пальто, а в душі — справжній хаос. З одного боку, мені було ніяково, майже соромно. З іншого — цей жест Олександра торкнувся чогось глибоко всередині. Вітя завжди вважав, що практичність понад усе, і кожна моя покупка обговорювалася з точки зору «доцільності».