Розділ 6. Олександр

Майже всю ніч мені снилася Вікторія, тому телефонний дзвінок мене розізлив. Але я подивився на екран і побачив номер мами. Це мене дуже схвилювало, тому що вона ніколи не телефонувала в суботу так рано, даючи довше поспати, тому я швидко взяв трубку.
— Алло, мамо, що сталося?
— Нічого не сталося, не хвилюйся. Синку, в мене до тебе прохання… Тільки пообіцяй, що не відмовиш.
Мама не сказала, що за прохання, тому я запитав:
— Звичайно, мамо, то що тобі потрібно?
— Погуляй сьогодні з Вікою, але не забувай, що ти обіцяв, що не відмовиш.
Сказати, що я був здивований її проханням, — це нічого не сказати, тому що я був шокований. Я тільки запитав:
— Чому я? Чому ти не складеш їй компанію?
— Тому що я не можу, я маю зустріч з Ларисою, а їй потрібна ця прогулянка, щоб відволіктися від проблем, що звалилися на неї останнім часом. Сама вона не може гуляти, а більше немає кому скласти їй компанію. І тобі буде корисно прогулятися, відволіктися від роботи. То що скажеш?
— Мамо, я ж уже пообіцяв, що не відмовлю, тому коли її забрати?
— Можеш уже їхати, вона майже готова.
— Добре, через 40 хвилин буду.
Я міг відмовитися і нікуди не їхати, але я хотів познайомитися з цією дівчиною ближче, хотів дізнатися, чому вона мені сниться, що в ній такого особливого. Навіть Леся мені ніколи не снилася.
Я під’їхав до під’їзду маминого будинку через 30 хвилин та пішов до квартири. Мама відчинила двері майже одразу.
— Проходь, синку, Віка скоро підійде.
— Мамо, може, ти хоч покормиш сина, бо я ще не поснідав?
— Саша, пробач, я поспішаю. Зайдете до якогось ресторану і поїсте.
— Добре, мамо, поснідаю в ресторані, але їжа жодного ресторану не зрівняється з твоєю.

Я ще не встиг договорити, як з коридору почувся тихий звук кроків. Я підвів очі — і на мить забув, що хотів сказати. Вікторія стояла у дверях кімнати, злегка ніяковіючи, ніби не була певна, чи варто виходити.
На ній була проста світла сукня, без зайвих деталей, але саме в цій простоті було щось дивовижне. Волосся зібране абияк, кілька пасем спадали на обличчя. Вона усміхнулася несміливо, але в цій усмішці було більше тепла, ніж у десятках вивчених кокетливих жестів.
— Доброго ранку, — тихо сказала вона.
— Доброго, — відповів я і сам здивувався, що голос прозвучав трохи хрипло.
Мама швидко зібрала сумку, поцілувала мене в щоку й, ніби змовницьки, підморгнула.
— Я побігла. Бережіть одне одного.
Двері зачинилися, і в квартирі раптом стало незвично тихо. Ми стояли кілька секунд мовчки, поки я не отямився.
— Ну що, готова до прогулянки? — запитав я, намагаючись звучати невимушено.
— Так… дякую, що погодився, — вона опустила очі. — Я не хотіла бути тягарем.
— Ти не тягар, — сказав я швидше, ніж встиг подумати. — Просто… поїхали. Поснідаємо десь по дорозі.
Ми вийшли надвір. Ранок був прохолодний, але сонячний. Вікторія йшла поруч, тримаючи руки в кишенях пальта, і час від часу поглядала на мене, ніби хотіла щось сказати, але не наважувалася.
— Мама сказала, тобі зараз нелегко, — обережно почав я.
Вона кивнула.
— Бувають моменти, коли здається, що все валиться одночасно. І ти просто не знаєш, за що вхопитися.
Я мовчав. Чомусь не хотілося сипати банальними фразами. Хотілося просто йти поруч. І цього, дивним чином, було достатньо.
Ми сіли в машину, і коли я завів двигун, упіймав себе на думці: цей ранок уже змінив щось важливе. Я ще не знав що саме, але відчував — Вікторія з’явилася в моєму житті не випадково. Але я відігнав від себе ці думки тому що я одного разу вже закохався, Лесі мені вистачило на довго. Я ніколи не повірю в кохання жінки, вони всі однакові. Я просто виконую прохання мамия більше не вірю в кохання як у чисте і світле почуття, це всього лише самообман, звичка, зручність, але не кохання. Тепер я не впевнений що кохав Лесю, але від зради душа ще болить. Я подолаю цей біль і навчуся захищати свою душу від таких ран. Єдина людина яка ніколи не зрадить - це мама.