Розділ 1. Вікторія

Мене звати Вікторія Володимирівна Бідко (дівоче прізвище — Лисиця), мені 32 роки. Я працюю у великій компанії «БудВіт» інтер’єрним дизайнером.
Мій чоловік — Віктор Олександрович Бідко, 34 роки, тимчасово безробітний.
Ми одружилися десять років тому, дітей у нас немає. Вітя завжди казав, що ще зарано, що потрібно спершу стати на ноги, а вже потім думати про дітей.
Ми живемо в Житомирі. Власного житла не маємо, тому винаймаємо квартиру, за яку плачу я, адже Вітя не може знайти роботу. Раніше він працював виконробом у тій самій компанії, що й я, але не зміг налагодити стосунки з робітниками, тому звільнився.
Зараз він у пошуках нової роботи: щодня їздить на співбесіди, але поки що безрезультатно. Так триває вже вісім місяців. Я розумію, що через кризу в Україні роботу знайти складно, тому, повертаючись із роботи, одразу беруся за домашні справи: готую їжу, прибираю квартиру, перу й прасую одяг, заходжу до торгового центру по продукти на наступний день. Кілька разів я просила Вітю купити продукти, але він затримувався на черговій співбесіді й не встигав, тому все доводилося робити самій.
Того дня нічого не віщувало біди. Як завжди, зранку я прокинулася, приготувала омлет на сніданок собі й чоловікові, та обід для Віті, бо до вечора мене не буде, щоб він не залишився голодним. Ми сіли снідати, але апетиту в мене не було, тому я лише випила чаю й поїхала на роботу. Вітя ж мав вирушити на чергову співбесіду.
Приїхавши на роботу, я сіла доробляти свій проєкт, але мене швидко знудило: з’явилася слабкість і сильна нудота. Я підійшла до своєї керівниці Софії Олександрівни й сказала, що, ймовірно, отруїлася. Вона відправила мене додому лікуватися.
Я знала, що Віті вдома немає, адже він мав бути на співбесіді, тому дуже здивувалася, побачивши в коридорі його черевики. Ще більше мене здивували жіночі чобітки, які не належали мені. Роззувшись, я навіть не зняла куртки й пішла вглиб квартири. Коли підійшла до дверей спальні, завмерла, почувши розмову.
— Коханий, як добре, що та наївна дура вірить, ніби ти на співбесіді. Але я втомилася чекати, коли ти подаси на розлучення. Дітей у вас немає, тож вас швидко розлучать.
— Олюсік, доведеться ще трохи потерпіти. Я маю переконати її продати батьківський будинок, а за виручені гроші відкрити власну справу. Я не хочу працювати на когось. Тоді розлучуся з нею, і ми одружимося.
— Вітю, я чекаю вже шість років. Мені набридло залишати нашого сина з мамою і таємно бігати до тебе, поки Віка на роботі. Мені цього часу замало — я хочу бути з тобою постійно.
Далі я слухати не стала. Розвернулася, швидко взулася й вибігла на вулицю. Нудота посилилася, запаморочилося в голові, а перед очима потемніло.
Отямилася я вже в лікарні — лежала під крапельницею. Надворі було темно, телефону поруч не було. Я лежала й згадувала наше життя з Віктором.
Коли мені було двадцять років, я навчалася на інтер’єрного дизайнера. У мене була лише одна близька подруга — Оля. З одногрупниками я спілкувалася, але по-справжньому довіряла тільки їй.
На свій день народження до батьків я не змогла поїхати, тому я та Оля вирішили відсвяткувати в клубі. Під час танцю до мене підійшов хлопець і весь вечір танцював поруч.
Потім він запропонував провести мене. Я відмовилася, але Оля погодилася. Він одразу мені сподобався, але хлопця в мене раніше не було, тож я не знала, як поводитися. Дорогою до гуртожитку подруга щебетала без упину, але він майже не звертав на неї уваги.
Наступного дня він зустрів мене, коли я йшла за продуктами — ми купували їх по черзі, і того дня була моя черга. Він допоміг донести пакети й запропонував стати його дівчиною, пояснивши, що я йому одразу сподобалася. Я сказала, що подумаю, адже бачила, що він подобається Олі. Повернувшись, я розповіла їй про зустріч і пропозицію Віті. Вона сказала, що я маю погодитися, бо йому сподобалася саме я, а вона це переживе, тим паче, що в неї був хлопець, з яким вона зустрічалася вже пів року.
Вітя протягом місяця зустрічав мене після занять і супроводжував до гуртожитку, і зрештою я погодилася.
Він був уважним і терплячим. Через пів року я познайомила його з батьками. Мамі він не сподобався, але вона цього не показала. Пізніше, під час телефонної розмови, мама сказала:
— Доню, він ненадійний.
— Мамо, я його кохаю. Він мене теж любить і зважає на мою думку. Він надійний, ти просто його погано знаєш.
— Гаразд, доню, нехай буде по-твоєму. Це твоє життя. Я завжди поруч.
Моя мама, Тетяна Миколаївна Лисиця, працювала вчителькою хімії та біології в сільській школі.
Тато, Володимир Іванович Лисиця, викладав фізику в тій самій школі.
Коли мені було 22 роки, ми одружилися. Перші чотири роки нашого шлюбу були щасливими. Ми працювали в одній компанії, разом їздили на роботу й з роботи, разом ходили за покупками. Вітя допомагав мені готувати вечерю та прибирати квартиру.
Згодом він почав затримуватися на об’єктах. Я розуміла, що це робота, тому не обурювалася. З часом я дедалі частіше поверталася додому сама, сама ходила за продуктами й готувала вечерю. Бувало, що до його повернення я вже спала, бо дуже втомлювалася.
Два роки тому я вперше заговорила про дитину, але Вітя сказав, що ми не готові. Спершу потрібно назбирати гроші на власну квартиру, а вже потім думати про дітей.
Через пів року мої батьки загинули в автокатастрофі, повертаючись від нас додому. Я тяжко пережила втрату найдорожчих людей у своєму житті.
Вісім місяців тому я знову заговорила про малюка — і знову почула ту саму відповідь про квартиру. Я запропонувала переїхати до батьківського будинку, але Вітя відмовився жити в селі. Він наполягав на продажу будинку, щоб разом із заощадженнями купити квартиру, і лише тоді говорити про дитину. Я не хотіла продавати батьківський дім — у ньому минули мої дитинство й юність.
Тепер я розумію, чому він не хотів дітей: у нього вже був син.
Шість років тому Оля завагітніла й сказала, що це сталося після випадкового зв’язку з незнайомцем. Вона вирішила залишити дитину, бо вважала, що малюк не винен у тому, що сталося. Я повірила й не раз допомагала їй із дитиною.
За роздумами я не помітила, як заснула. Прокинулася вранці й побачила поруч молоду жінку в білому халаті.
— Доброго дня. Ви вже прокинулися? Чудово. Отже, далі все буде добре.
— Що зі мною? Як я тут опинилася?
— Швидку допомогу викликав перехожий, коли ви знепритомніли. Була загроза викидня, але зараз усе стабільно. Ви й плід почуваєтеся добре, тож не хвилюйтеся.
— Який плід? Про що ви говорите?
— Ви не знали про вагітність? Уже п’ять тижнів.
— Де мій телефон? — я була шокована звісткою.
— Ваші речі, включно з телефоном, у камері схову. Я принесу його, але за умови, що ви не будете хвилюватися.
— Добре, я обіцяю.
Медсестра вийшла, а я поклала руку на свій ще плаский живіт, не вірячи, що моя мрія здійснилася. Нехай без батька, але в мене буде дитина. Маленьке диво вже жило в мені.