Розділ 2. Вікторія

Мені принесли телефон та сумочку, яка була зі мною. Я глянула — Вітя так і не телефонував, мабуть, ніяк не може розпрощатися з Олечкою. Мені стало так прикро, що я довіряла цим людям, але я згадала, що вже не сама: в мені росте людина, яка ніколи не зрадить.
Потрібно, щоб хтось привіз вам речі, список я склала, що потрібно.
Мені не було кого просити, тому я попросила Катерину (саме так звали ту медсестру) купити мені все необхідне. Вона погодилася, я дала їй картку, і вже через годину в мене було все необхідне.
Я зателефонувала до Софії Олександрівни й попередила про лікарняний. Вона дуже засмутилася, тому що двоє пішли у відпустку, я — на лікарняний, тому Світлана залишається одна, а в нас три незакінчені проєкти, але побажала мені скоріше одужати.
Тільки я завершила виклик, як телефон знову задзвонив. На екрані з’явився напис «Коханий». Я завагалася — брати трубку чи ні, але вирішила, що потрібно все з’ясувати відразу, тому натиснула на зелену кнопку. Вітя відразу заговорив:
— Кохана, ти де? Чому не ночувала вдома? Я хвилювався, всю ніч не міг заснути.
— Вітя, я подаю на розлучення, — сказала я.
У відповідь — тиша.
— Віка, що сталося? Чому ти вирішила розлучитися? У тебе хтось є?
Я була шокована його запитанням.
— Вітя, можеш більше не прикидатися. Я знаю про вас з Ольгою.
У відповідь — тиша. Через хвилину чоловік заторохтів:
— Кохана, хто тобі сказав таку дурню? І ти повірила, що в мене з Ольгою може щось бути?
— Вітю, не треба робити з мене дурну. Я все сама бачила.
Повисло мовчання, а потім він сказав:
— Віка, пробач мені. Я не знаю, як так сталося. Це було один раз і більше не повториться.
— Ти думаєш, я повірю в твою брехню?
— Скажи, де ти, я приїду, і ми все обговоримо, — сказав він.
— Немає про що говорити, я все вирішила.
— Значить, при розлученні я буду вимагати половину за будинок у селі та машину. Це спільно нажите майно.
— Ти не маєш жодного відношення до того будинку. Це мій будинок, який я отримала у спадок, і машину я брала в кредит, який платила також сама, тому ти нічого не отримаєш.
— Це ми ще побачимо. Я найму найкращого юриста і знайду докази твоєї зради, і ти мені виплатиш моральну компенсацію.
Я була в ступорі. Він — зрадник, а винна я. Чи може бути щось абсурдніше?
— Наймай кого хочеш, але ти нічого не отримаєш. І будинок, і машина — мої, — сказала я й вимкнула дзвінок.
Про вагітність він не має дізнатися. Ця дитина тільки моя, нам не потрібен такий батько. До того ж під час вагітності можуть виникнути проблеми з розлученням, тому ніхто не має знати, чому я в лікарні, бо хтось може проговоритися, вирішивши привітати молодого татуся з первістком.
Через три дні мене виписали. Із села важко добиратися до роботи, тому я зупинилася в готелі й почала шукати однокімнатну квартиру, щоб винайняти, адже двокімнатні дорого коштують, а мені потрібно відкласти гроші на пологи та післяпологовий період. Поки не зможу знову вийти на роботу, ще потрібен юрист для шлюборозлучного процесу.
Я переглядала різні оголошення, але скрізь або далеко до роботи, або дорого. Довго в готелі я жити не могла. Наступного ранку я поїхала на роботу автобусом, бо машина залишилася біля будинку, де ми мешкали з чоловіком. Увечері після роботи я поїхала до нашої з Вітею квартири, щоб забрати свої речі й машину.
Двері мені відчинила колишня подруга і, як виявилося, коханка мого чоловіка.
— Чого приперлася? — грубо спитала вона. — Вітю я тобі не віддам, він мій. Я давно його кохаю, і ти про це знала, але все одно вийшла за нього заміж, хоча могла б поступитися мені як подруга.
— Можеш забирати його собі, мені таке «щастя» не потрібне. Могла зразу сказати правду, що вагітна від Віті, я б давно з ним розлучилася, і дитина не народилася б без батька, і ти була б із коханим. Сама винна, що брехала про випадкового чоловіка.
— Вітя просив почекати, він сам хотів тобі розповісти.
— Я заберу свої речі й піду. Залишайтеся щасливі.
Я пройшла в спальню, і так боляче стало від спогадів, скільки тут було щасливих моментів, але перед очима сплив той момент, який я застала, і вся ностальгія миттю зникла. Я швидко покидала речі у валізу, залізла на шафу, де відкладала гроші на квартиру. Вітя про них не знав, тому вони були на місці.
Я дійшла до дверей, коли вони відчинилися, і з’явився чоловік — уже майже колишній.
— Ти що тут забула? — спитав він.
— Я вже йду. Щасливо залишатися, — сказала я й рушила до дверей, але він ухопив мене за рукав куртки.
— Віка, давай нормально поговоримо, усе з’ясуємо і почнемо все з початку.
— Будемо жити шведською родиною: ти, я і Олечка з сином? — спитала я.
Я вирвала руку з його полону й рушила до дверей.
— Ключі забула залишити, — почувся голос услід.
Я розвернулася й поклала ключі від квартири.
— А від машини? — запитав він.
— Машина моя, і я не збираюся її віддавати.
Я схопила валізу й вибігла за двері, гепнувши ними наостанок так, що аж штукатурка ледь не посипалася. Сівши в машину, я поїхала до готелю.
Увечері я таки натрапила на оголошення про здачу кімнати в центрі міста — ціна невисока. Я, звичайно, хотіла однокімнатну квартиру, щоб ні від кого не залежати, але з такими цінами вибір був невеликий. Я домовилася із господинею про зустріч на вечір і поїхала на роботу.
Господиня, Тетяна Сергіївна, виявилася дуже приємною 68-річною жінкою, яка сказала, що не буде брати плату за кімнату в обмін на допомогу по господарству: лише половина за комунальні послуги та продукти харчування, а також допомога з прибиранням квартири й приготуванням вечері. Мені не звикати до роботи по дому, зате зможу відкласти гроші на майбутнє. Тому того ж вечора я перевезла свої речі до квартири.
Тетяна Сергіївна зустріла мене смачною вечерею та приємною компанією. Вона розповіла, що син постійно на роботі, тому приїжджає дуже рідко, а вона — літня людина і іноді хоче просто з кимось поговорити, адже жити самій дуже самотньо. Мені стало дуже шкода цю пані, тому я була рада скласти їй компанію. Я розповіла їй свою історію, бо дуже хотілося виговоритися, а, крім неї, більше не було кому вилити свій біль.