Глава 6

Наступного ранку я сиділа в кімнаті і розмірковувала, надіти мені легку сукню чи шорти, коли в двері постукали. Минулого вечора я з власної обережності закрилася на ключ, але, хоча майже до світанку пролежала без сну, ніхто мене так і не потурбував. Я квапливо натягнула світло-сині шорти – їх простіше всього було застебнути – і нервово покликала:

– Хто там?!

– А ти на кого чекаєш? – огризнулася Катерина і я почала відмикати, швидко шукаючи відповідне пояснення.

– Я подумала, що це прийшла покоївка, – сказала я перше, що спало на думку. Потім глянула на подругу і заклопотано насупилася. – Господи, що сталося? На тобі лиця немає!

– Ну зате ти свіжа і цвітеш, як троянда, – похмуро озвалася Катерина увійшовши до вітальні, притискаючи до скроні вологу хустку. – В мене просто жах як тріщить голова. Мені здається, що вона зараз лусне. – фиркнула подруга. – Це ж треба, яке везіння! Тільки у нас з Павликом з'явився шанс побути один з одним, як я сама ж все і зіпсувала.

Я співчутливо похитала головою дивлячись на подругу.

– Чим я можу тобі допомогти зараз?

– Можеш. – без сил впала в шкіряне крісло Катерина. – У тебе, часом, не знайдеться аспірину чи парацетамолу?

– А як же твоя вагітність? Хіба тобі можна, ковтати таблетки без консультації з лікарем?

– А чому б і ні?

– Ну не знаю... – я зам'ялася. – В твоєму положенні треба бути обережнішою, сама розумієш...

– Ну зрозуміло. – Катерина обхопила голову руками. – Ні, мені треба скоріше щось прийняти, інакше я звихнуся від болю.

– Що ж, думаю, парацетамол тобі не зашкодить. – приречено зітхнула я.

– Точно, не зашкодить! У тебе є?

Кивнувши головою я пішла в спальню та дістала з косметички упаковку парацетамолу.

– Тобі води принести? – запитала я.

– Звичайно принести! Як ти думаєш я збираюся ковтати таблетки? – Катерина вже видавлювала на долоню таблетки. – Господи, я більше ніколи в житті не доторкнуся до червоного вина!

Я простягнула подрузі склянку з водою.

– Ти багато вчора випила?

Катерина легковажно знизала плечима.

– Ти таке мене запитуєш? Звідки я знаю? Мабуть багато. Це, напевно, теж шкідливо для дитини?

– Це дуже шкідливо, – погодилася я, – і ти про це прекрасно знаєш.

– Не вистачало ще, щоб Павло здивувався, з чого це я раптом зробилася противником алкоголю! – роздратовано огризнулася Катерина. – Господи, як же мене нудить!

– В цьому немає нічого дивного.

Я зрозуміла, що мені стає все важче співчувати подрузі, і мимоволі стиснула кулаки, коли Катерина раптом схопилася і негайно кинулася в ванну. Судячи по звуках, її дійсно знудило. Переступивши через себе, я пішла до ванної кімнати. Чесно кажучи, вигляд у Катерини був такий нещасний, що мені поза волею стало її шкода.

– Тобі зараз потрібно прилягти і відпочити, – м'яко сказала я промокнувши рушником вологий лоб подруги. – Ходімо. Скоро тобі стане легше. Якщо вірити моїй сестрі, ранкова нудота це найгірше що приходить з вагітністю.

Катерина беззаперечно дозволила відвести себе в свою спальню і укласти в ліжко. На ній був тільки шовковий халатик поверх нічної сорочки, а тому я без особливих зусиль роздягла її і допомогла лягти.

– Ти ж про це не скажеш Павлику, правда? – жалібно запитала мене Катерина. – Він упевнений, що у мене просто розболілася голова. До обіду я вже прийду в себе.

– Тобі щось принести? – співчутливо запитала я. – Води чи може щось перекусити?

– Ні, не треба. Просто потурбуйся про те, щоб ніхто мене не турбував, добре? Вибач, що так вийшло, але, чесне слово, це не моя вина.

– Я знаю. – я успішно придушила спалах роздратування. – Я передам Павлу, що ти погано себе почуваєш і вийдеш тільки до обіду.

– Дякую тобі, – пробурмотіла Катерина, закриваючи очі. – Ти справжня подруга. Щоб я без тебе робила…

Більше тут робити було нічого і я навшпиньки вийшла з кімнати, щільно причинивши за собою двері. Повернувшись до себе, я почала наводити порядок у ванній. Заняття було не з легких, я швидко вибилася з сил, але не можна було б допустити, щоб все це неподобство побачила покоївка! Закінчивши прибирання, я відчинила вікно – добре було б, якби огидний запах швидше вивітрився – і прискіпливо оглянула своє відображення у великому, на повний зріст, дзеркалі. Вологі від поту завитки волосся прилипли до чола і я старанно спробувала просушити їх рушником. І знову з досадою подивилася на своє відображення. Оченята блищать, а обличчя зарум’янилось – зовсім нічого спільного з тією серйозною і розсудливою особою, яку я звикла бачити в дзеркалі щодня. Навіть штани не одягнеш – дуже вже жарко – і я, приречено зітхнувши, зупинила свій вибір на шортах і легкій футболці.

Розшукати дорогу до їдальні мені вдалося без особливих зусиль. При світлі дня зорієнтуватися в нескінченних лабіринтах маєтку виявилося набагато простіше. У високі чималі вікна лилося яскраве сонячне світло, і знизу, з долини, плив далекий, але виразний дзвін. В цих звуках було щось затишне, заспокійливе… Їдальня виявилася порожньою. Я глянула на годинник – стрілки показували сьому ранку. Я навіть не підозрювала, що ще так рано. Може, варто було дочекатися, поки сніданок принесуть в кімнату? Хмурячись, я вийшла на лоджію і завмерла, побачивши, що за столом, де нас вчора пригощали, сидить Павло і читає газету. Стіл був накритий білосніжною скатертиною, а глечик з апельсиновим соком, корзинка з рогаликами і недопита чашка кави красномовно свідчили про те, що господар маєтку не має звички снідати в ліжку. Ранкова кава і свіжі рогалики пахли надзвичайно апетитно, і все ж я пошкодувала, що прийшла сюди. Я стала тихенько задкувати, сподіваючись, що ще зможу непомітно зникнути, але Павло сказав: