12.

 - Мене звати Ірина Ігорівна, - жінка подає свою руку, і я потискаю її у відповідь. 

- Я Мілана, а це Аня, - на Артема намагаюся не дивитися. Складається враження, що він тут далеко не з власної волі. Хоча, напевно, це не враження, а так і є. 

- Це мій батько, Роман Володимирович, - додає Натан. - Можеш не хвилюватися, Мілано. Ніхто не хоче нашкодити вам з Анею. 

- Я знаю, - відповідаю і мимовільно поглядаю на Артема, котрий голосно фиркає та зникає в одній з кімнат. Ну що ж, так навіть краще. Коли його немає поряд, мені значно простіше. 

- Можна мені її потримати? - запитує Ірина Ігорівна. Я бачу в її очах щире захоплення крихіткою і розумію, що ця жінка дійсно щиро хоче, щоб Аня була їх внучкою. 

- Звісно, - дивно, та Аня залюбки йде на руки до незнайомої жінки. Вона зацікавлено розглядає усіх присутніх і навіть посміхається. Здається, їй тут подобається, і це точно хороший знак. 

Натан стримано спостерігає за тим, як мама радісно щось нашіптує дівчинці, а її чоловік щиро посміхається. Ми проходимо у велику вітальню, і я помічаю бенкетний стіл, за яким сидить Артем. Схоже, він не збирається чекати на всіх і, швидше за все, зовсім скоро звалить з цього дому. Принаймні я була б цьому рада. 

- Синку, вона чудова, - здається, Ірина Ігорівна не помічає, що Артему байдуже на доньку. - Моє серце відчуває, що вона наша. 

- То може нам і ДНК не треба? - фиркає хлопець. - Давайте одразу віддамо все наше майно цій дамі, яку особисто я вдруге бачу, і на тому розійдемося! 

- Артеме! - Натан так злісно зупиняє брата одним словом, що навіть я підстрибую на місці. Тільки от на самого Краєвського-молодшого холодний тон брата ніяк не впливає. Він з шумом відсуває крісло, підводиться на ноги і просто йде геть, при цьому нікому нічого не сказавши. 

- Пробач, Мілано, - зніяковіло говорить жінка. - Артем все ще не може прийняти той факт, що став батьком. Він звик жити лише для себе, а тут така відповідальність. 

- Мамо, досить його захищати, - додає сердито Натан. - Артем давно не маленький хлопчик. Пора вчитися відповідати за свої вчинки!

- Давайте не будемо сваритися, - втручається Роман Володимирович. - Ми тут не для цього. 

Усі замовкають і, здається, намагаються переварити нову інформацію. Особисто мені приємно спостерігати за тим, як Ірина Ігорівна ставиться до Ані. Вона багато посміхається, і моя крихітка відповідає їй тим же.

- Пробачте, але мені треба в туалет, - підводжуся на ноги й одразу ловлю на собі погляд Натана.

- Провести тебе? - питає стримано. 

- Не варто. Просто поясни, куди треба йти, - щось не хочеться мені зараз залишатися з Натаном наодинці. Я все ще розгублена і не знаю, про що з ним говорити. Розумію, що буде краще, якщо буду уникати цього чоловіка. Нам точно не по дорозі, та й проблем у мене і без нього вистачає. 

Натан пояснює, куди треба йти і доволі швидко потрібна мені кімната знаходиться. Зробивши усі свої справи, вмиваю руки і виходжу у коридор. Не хочу залишати Аню надовго, адже цим людям не сильно довіряю, хоча вони й здаються мені хорошими. 

Тільки от зробивши всього кілька кроків, мене зупиняє Артем, який з'являється з-за повороту і доволі сильно притискає своїм тілом до стіни. Ми з ним практично одного росту, і зараз я можу бачити перед собою його очі. 

- Що ти робиш? Відпусти! - намагаюся вирватися, але цей клятий мажор знає, як знешкодити всі мої спроби це зробити. Його руки у мене на плечах, і єдине, чим я можу захищатися - це словами! 

- Злякалася, крихітко? Коли Натана немає поруч, не така вже й впевнена у собі? - він криво посміхається, а моє бажання врізати цьому ідіоту стає ще більшим. І де була моя голова, коли я планувала залишити з ним Аню? Це ж просто покидьок, котрий любить лише себе! Ніколи не віддам йому крихітку, навіть якщо на колінах проситиме про це! 

- Чого ти хочеш? Злякати мене? - сердито питаю. - Я тебе не боюсь! 

- А дарма, - Артем торкається пальцями пасма мого волосся і накручує собі на палець. - Я ж бачу, що ти тут заради грошей. Така ж сучка, як твоя сестра. Вона хотіла сплавити на мене свою дитину і купатися в баблі. Але ж я не ідіот! Знаєш, скільки у мене було таких, як вона? 

- І що з того? Життя тебе все одно нічому не навчило, - бурчу. - Мені не потрібні твої гроші, хлопчику. Я справді сподівалася, що в тобі є щось хороше. За щось же моя сестра тебе покохала. Та тепер розумію, що ні. Ти гнилий наскрізь.

- У-у-у… А ти краща за Машу, крихітко, - здається, для Артема мої слова не мають жодного значення. - Гостра на язик. Люблю таких. 

Здається, Краєвський-молодший збирається мене поцілувати. Я бачу, як його обличчя наближається до мого і розумію, що якщо він мене торкнеться своїми паскудними губами, я відкушу йому все, до чого дотягнуся.  

Навіть не знаю, що рятує Артема, випадковість чи удача, але він відлітає від мене і вдаряється спиною у сусідню стіну. Я бачу Натана, дуже-дуже злого, і розумію, що зараз він сам приб'є власного брата.

- Ти зовсім страх втратив, придурку?! - гиркає на Артема. - Я не для цього сказав тобі приїхати сюди! Мілана твою доньку виховує, а ти…  

Натан зупиняється і переводить подих. Здається, у нього зараз зірве дах від емоцій, саме тому вирішую сама все це зупинити. Відлипаю від стіни і лише зараз відчуваю, як сильно тремтять ноги. Здається, мої емоції також зашкалюють, але мій вибух не помітний. Він всередині. 

- Все гаразд, - зупиняюся навпроти Натана і намагаюся говорити переконливо. - Давай повернемося до твоїх батьків. Не хочу залишати Аню надовго. 

- Йди, я зараз підійду, - холодно відповідає Натан і не зводить погляду з власного брата. 

- Але… - намагаюся заперечити, та Краєвському, схоже, байдуже на мої слова. 

- Йди, Мілано… - я чую, як у кімнаті плаче Аня і розумію, що вибору немає. Залишаю цих двох і швидко прямую у вітальню. 

Аня заливається сльозами, а Ірина Ігорівна намагається її заспокоїти. 

- Пробач, Мілано. Вона посміхалася, а тоді чомусь розплакалася. Напевно, зрозуміла, що тебе поруч немає, - виправдовується жінка.