9.

Ми з Натаном не розмовляємо до того моменту, як приходить час прощатися. Він допомагає мені скласти речі Ані в багажник й сам кладе її у переносну сумку. 

- Кому належить ця машина? - питає, розглядаючи дорогий седан. 

- Моїй подрузі. Мені на подібну до кінця життя не заробити, - заявляю. Сама не розумію, чому язвлю. Мені все ще неприємно від згадки, що було минулої ночі. Але ж сам Краєвський нічого мені не обіцяв, а той поцілунок… ми ж обоє цього хотіли. 

- Коли повернеться Артем, мої юристи зв'яжуться з тобою. Тест ДНК треба провести, - Натан говорить зі мною так, наче й не було тих трьох днів у цьому домі. Він холодний і відсторонений, а я все більше переконуюся, що зовсім його не знаю. Навіть свою прив'язаність до нього списую на те, що давно не було чоловіка в моєму житті. Можливо, варто це виправити? Тільки не знаю поки що як, адже у мене на руках ця крихітка. 

- Як скажеш, - сухо відповідаю та сідаю в автомобіль. Намагаюся не спостерігати за чоловіком, котрий хмуро стежить за тим, як я розвертаю машину і прямую у бік міста. Дорогу, на щастя, розчистили і їхати зовсім не страшно. Не втримавшись, таки дивлюся у дзеркало заднього виду й бачу, що Краєвський також дивиться мені вслід. 

Цікаво, про що він зараз думає? І чи пам'ятає, як вчора назвав мене іменем іншої жінки?

У місто повертаюся через декілька годин. Аня практично всю дорогу проспала, а от вдома вирішила влаштувати мені концерт. Наступні кілька годин капризувала і не давала нічого зробити. Довелося покинути всі справи і практично не випускати її з рук. 

На щастя, через деякий час примчала Ніна, і їй швидко вдалося заколисати крихітку. 

- Здається мені, що Аня відчуває твоє напруження, - заявляє подруга, коли ми сідаємо на кухні випити кави. 

- Я не напружена, - бурчу і розумію, що насправді так і є. - Просто не сподівалася, що все закінчиться ось так. Уявляєш, Краєвський заявив, що його юристи зі мною зв'яжуться! Не він сам, а юристи!

- Здається мені, що ти попливла, подруго! - хмикає Ніна. - А казала, що нічого до нього не відчуваєш.

- А я й не відчуваю! - вперто заявляю. - Це все через нестачу чоловічої уваги. Мені необхідно когось знайти, але як це зробити, просто не уявляю. 

- Так я можу тобі допомогти! - заявляє подруга. Вона у мене справжня красуня. Блондинка з яскравими зеленими очима, ідеальними рисами обличчя та ще й при грошах. Ну просто мрія усіх чоловіків. Не те що я! Без грошей, та ще й з дитиною на руках!

- Не треба! - відразу зупиняю подругу. - Знаю я твоїх залицяльників. На одну ніч мені не треба!

- Чого це одразу на одну ніч? - фиркає Ніна. - А може, у вас закрутиться справжній бурхливий роман? 

- Який роман, Ніночко? Я сплю в одній кімнаті з Анею. Романтикою тут і не пахне. Хіба що використаними підгузками.

Подруга не сперечається, лише замовкає на деякий час. Знаю, якщо мовчить, отже, намагається щось придумати.

- Що ти вирішила з Римом? Все скасовується? - питає серйозно.

- Виходить, що так,- знизую плечима. - Ця поїздка дала мені зрозуміти лише одне: Аню я нікому не віддам. Особливо її батькові, котрого й батьком назвати важко.

- Міло, ти ж розумієш, що подібна пропозиція буває раз у житті. Не шкодуватимеш потім? - я розумію, чому Ніна така прискіплива у цьому запитанні. Саме завдяки їй я отримала цю пропозицію. Її сім'я доволі відома, адже займається співпрацею з модними домами. Свого часу я і роботу отримала завдяки їй. 

- Ні, - кажу абсолютно серйозно. - Якщо вже обрала Аню, то й шкодувати немає сенсу. Вона моя, і я нікому її не віддам.

Ніна не сперечається та не заперечує. Знає: якщо я щось вирішила, то змінювати свою думку не стану. Хіба що це буде дійсно вагома причина. 

Ніна йде, коли за вікном вже темно. Забирає ключі від машини і цілує мене у щоку. Аня спить, і в мене є час, щоб повернутися до замовлень на одяг, які приходять через інтернет. 

Спочатку складаю список тканин та фурнітури, необхідної для пошиття замовлень. Замовляю усе додому та одразу оплачую. Саме завдяки ось такій роботі ми з Анею і виживаємо останні кілька місяців. Грошей, які отримую як опікун, не вистачає навіть на те, щоб оплатити житло. 

В результаті лягаю лише на початку третьої ночі, а от прокидатися доводиться зранку, тому що Аня плаче і знову капризує. У крихітки прорізується перший зубик, і саме тому доводиться закинути всі справи та займатися лише нею. 

В обід виходимо на прогулянку. На вулиці холодно, але дуже красиво. Крихітка нарешті засинає і спить майже до вечора. Діставати її з коляски не наважуюся, коли повертаємося додому, щоб не розбудити. Аня міцно спить, а я приймаю у кур'єра своє замовлення та беруся за роботу. 

Саме так минає ще два дні, а от на Різдво нас запрошує до себе Ніна. Ми збираємося залишитися на ніч, тому доводиться брати з собою багато одягу. Поки збираю усе в сумку, краєм ока поглядаю на Аню, котра радіє новій іграшці, яку я сама для неї пошила. Маленька залюбки засовує її у рот і пробує на смак. 

Коли лунає дверний дзвінок, сильно дивуюся. Я нікого не чекаю і точно не збираюся приймати гостей. Та коли відчиняю двері і бачу на порозі незнайомого чоловіка у чорному діловому костюмі, сильно дивуюся. 

- Доброго вечора, пані Мілано. Мене звати Олег. Я від Натана Романовича Краєвського, - його голос стриманий та серйозний. Я ж продовжую тримати цього чоловіка на порозі і до останнього не можу повірити, що Натан мене знайшов. Я залишила йому свій номер телефону, але точно не адресу. І як це зрозуміти, чорт забирай?! 

- Я вас слухаю! - впускати у квартиру незнайомого типа точно не збираюся. Прочиняю двері так, щоб він не бачив Аню, і хмуро на нього витріщаюся.

- Натан Романович чекає на вас у машині. На вас і на свою племінницю, - пояснює чоловік. 

- Що? - здається, мені вдруге почулося. Краєвський тут і хоче мене бачити? Чому тоді сам не прийшов, а відправив цього типа?

- Ви, напевно, здивовані, - чоловік намагається посміхнутися, але від його кривлянь краще мені не стає. - Якщо не довіряєте мені, я наберу Натана Романовича.