Глава 2

Наступного разу вони зустрілися майже через тиждень. Макар просто кудись зник, навіть не відвідуючи робоче місце. Хоча хто його знає, можливо, технікам не потрібно кожного дня приходити, лише під час якихось поломок. Але Марія все одно ген-ген, але й поглядала на двері, чи не з'явиться буйна чуприна, чи не обпалять лукавим поглядом ясні очі. Здається, саме так поглядали і всі дівчата.

І, коли він нарешті з'явився на роботі, Марія заметушилася, чуть не впустила ящик і сама себе насварила. Прийшлось зосередитись на роботі, щоб не було очевидно кожному її зароджуючихся почуттів. Та й про які почуття може йти мова, говорила собі дівчина, адже вони бачилися всього-навсього два рази. Зате Макар абсолютно точно побачив оці всі недолугі рухи і весело підморгнув.

Настрою у Марії не було до самого вечора. Невже всім настільки очевидні всі тонкі порухи її душі? Чи тільки йому? Додому вона прийшла настільки злісна, що гримала каструлями на кухні. 

- З тобою все добре? – заглянула наймолодша сестричка.

- Так, Настусю, так. Чого ти схвилювалася? – розгублена Марія завмерла.

- Але ти ніколи так не шумиш, завжди тихенько все робиш. – довірливо примружила очі дівчинка.

Марія розсміялася. Що ж, очевидно, дійсно всім прекрасно видно, про що вона думає. От і нема про що переживати. 

- А давай ти мені сьогодні допоможеш. Микитка кудись подівся, а він повинен був нарізати овочі.

- Нікуди він не подівся. Він на сараї сидить, на даху. – відкрила страшний секрет Настуся. – Йому туди не можна, а він поліз. Я йому сказала, що ти сваритися будеш.

- То що поробиш, я зараз не побіжу його з сараю знімати. Маю роботу на кухні. Зате потім вже добряче його насварю, не хвилюйся.

Тепло дитячої душі зігріло Марію, настрій одразу покращився і вечеря пройшла у приємному сімейному колі. Навіть звичайні вибрики братів не нервували, як завжди.

Так що у магазин до мами допомогти їй сумками Марія бігла з радістю. Тим несподіванішою була зустріч, прямо біля прилавку. Та що там зустріч, дівчина буквально врізалась в хлопця, коли той виринув з-за стелажу.

- Маріє, ти, як завжди, несподівана. – Макар устиг підхопити і буханку хліба, яку ніс, і Марію, і навіть прокоментувати подію.

- Пробачте, пробачте будь ласка. – від такої зустрічі лицем до лиця, у прямому розумінні цього слова, дівчина зашарілася. – Я випадково.

- Ну, я й не сподівався, що такі симпатичні дівчата будуть на мене полювати у магазині. Так що все в порядку.

Не тратячи часу на пояснення чи продовження розмови, Марія підвелась на ноги і спробувала втекти. Проте сільський магазин чи увечері, коли усі повертаються з роботи, не зовсім підходив до подібних спортивних досягнень. Тому серед юрби вона спокійно пішла, вітаючись зі знайомими та оминаючи покупців. І Макар від неї не відставав, пробуючи зацікавити.

- Так, все ж таки, що на рахунок споглядання нічного неба? Ти ще не передумала?

- Ні в якому випадку. Прошу пробачення, але маю багато справ.

- Ну, а може завтра після роботи десь повечеряємо?

- Ох, Макаре, ти дійсно невгамовний. 

За своїми переживаннями Марія і не помітила, як досягла прилавку. Мати, зайнята покупцями, похмуро окинула її поглядом і пішла за сумками. А Макар нарешті настиг свою здобич, яка завмерла на одному місці.

- Давай я хоча би з магазину тебе проведу. Вхопимо трішечки неба. Що ти хотіла купити?

- Маріє – прогримів материн голос, – ти забула, що у тебе ще повно справ? Чи тобі немає чим зайнятися?

- Галино, та відчепись ти від молодих. Це якраз їхня справа – милуватися. – одна з невгамовних сусідок, яка доречно була у черзі, нахабно втрутилася у розмову.

- Ну-ну, – Галина ще раз окинула поглядом дочку і незнайомого молодика, після чого підсунула поближче сумки. А потім розвернулась і пішла до прилавку.

- Ото мені дома буде. – зітхнула Марія. – Матуся довгу розмову проведе.

- Про що тут розмовляти? – здивувався Макар, діловито підхоплюючи сумки. – Ну залицяється до тебе хлопець, так правильно сказали – діло молоде.

- А ти залицяєшся чи кличеш зорі подивитися? – Уїдливо відповіла дівчина, безуспішно пробуючи забрати з його сильних рук поклажу.

- А є різниця? – за суперечками вони уже встигли вийти на вулицю і Марія раптом усвідомила, що вони дійсно залишились наодинці під зоряним небом.

- Величезна. – похмуро відповіла вона, полишаючи марні спроби. Від нього ніяк не можна було відв'язатися, тому вона сумирно пішла поряд, не відповідаючи на його закиди та жарти.

- Так що там за різниця? – поцікавився хлопець, бачачи повну байдужість супутниці.

- Яка різниця? – стрепенулась Марія, яка уже повністю встигла поринути у роздуми про завтрашні плітки по селу.

- Ну різниця між залицяннями та спогляданням неба.

- Не знаю як у вас, а у нас в селі так не залицяються. – суворо відповіла дівчина.

- А як ж тоді у вас залицяються?

Просте запитання ввело Марію у ступор. Дійсно, а як у них в селі залицяються? Якось цей момент пройшов поза її увагою, адже вона ще зі школи завжди спішила додому, допомогти мамі з молодшими та займатися своїми справами. Коли однолітки збиралися групками, йшли гуляти до лісу чи на танці, Марію більше цікавили книжки або настільні ігри. І якось вона бачила усю цю ситуацію зі сторони. Раптом якісь знайомі оголошували, що вони хлопець і дівчина, починали ходити разом за руку, а потім засилали сватів.

А як же ж воно відбувалося до цього, оголошеного людям моменту? Якось вони ж повинні були зустрітися, домовитися. І як же це відбувалося, якщо залишатися наодинці з хлопцем – це непристойно і кладе пляму на репутацію дівчини? Напевне, якраз у тих великих компаніях, до яких ніяк не хотіла приєднуватись Марія. 

- Інакше, пристойніше. – відрізала вона, відчуваючи, що пауза затягнулась. – Точно вже не ходять наодинці з дівчиною по темних вулицях і не кличуть її по ночах непристойностями займатися.