Глава 3. Давид

Припаркувавши свій масивний чорний джип на засніженій парковці біля офісної будівлі, Давид вийшов з салону та заблокував дверцята. Зимовий ранок видався морозним, а нічний снігопад зробив вулиці міста майже непрохідними для машин. В такі дні Давид радів, що живе неподалік від агенції. Закинувши ключі від авто в кишеню чорного теплого пальта, він піднявся на четвертий поверх, на ходу вітаючись з підлеглими, які потроху збігалися в офіс. Робочий день в агенції починався о пів на дев’яту, але Давид завжди приїздив раніше. Опинившись у приймальні, він побачив Віру, яка стягувала з себе тепле темно-зелене пальто і на секунду зупинився біля неї.

— Доброго ранку, Давиде Мирославовичу! — з посмішкою прощебетала Віра.

— Доброго! Віро, до мене в кабінет. Негайно!

Привітна посмішка миттю сповзла з обличчя секретарки. Вона швидко поправила пряму спідницю своєї стриманої чорної сукні з білими вставками та слухняно зайшла слідом за босом в кабінет, причинивши двері.

— А скажіть мені, Віро! — Давид стягнув пальто і повісив його на вішалку, залишаючись в чорному діловому костюмі, під яким було помітно білосніжну сорочку. — Відколи це ви роздаєте клієнтам мою домашню адресу?

— Я намагалася вам зателефонувати, — секретарка винувато опустила очі.

— Я чітко сказав, що буду поза зоною, — Давид не підвищував голос, але говорив суворо. — Ви перестали розуміти мої слова? Може мені когось іншого пошукати на вашу посаду?

— Давиде Мирославовичу, — Віра перелякано зустріла його холодний погляд. — Я б ніколи… Але та дивачка мені ледь пальці не зламала!

— Що за нісенітниця?!

— Це правда! — Віра схлипнула, загортаючи за вуха пасма свого каштанового волосся. — Неадекватна якась! Я ввічливо, а вона… Одразу руки викручувати.

— Ви нічого не плутаєте?

— Та як тут сплутаєш? — секретарка схлипувала все голосніше. — Досі пальці болять. Тепер ще й ви сердитесь… А я ж завжди старанно працювала…

— Заборонений прийом, Віро! — Давид зітхнув і взяв зі столу паперову серветку, простягнувши її дівчині. — Припиніть ревіти! Не можу спокійно дивитися.

— В-вибачте, Давиде М-мирослав-вовичу, — Віра взяла серветку і тремтячими пальцями витерла сльози під очима. — Не звільняйте, мене! Будь ласка…

— У нас запланована робоча нарада о дев’ятій. Вона переноситься на другу половину дня, повідомте всіх. Скоро прийде та дівчина, яку ви вчора бачили.

— Знову?! — очі секретарки на мить стали переляканими.

— Якщо буде вас ображати, кличте мене на допомогу, — посміхнувся Давид. — Коли та дівчина прийде, одразу впустіть її в мій кабінет. Це все, можете йти.

Віра кивнула і вислизнула з кабінету, причинивши за собою двері. А Давид опустився за стіл, продовжуючи посміхатися. Це ж треба! Здається німфа не звикла відступати перед труднощами. Хто б міг подумати, що така тендітна дівчина може скрутити Віру? А от з ним німфа була зовсім іншою. М’якою, нерішучою, чуттєвою і неймовірно спокусливою. Давид згадав як грів її холодні долоньки на своїх грудях і милувався витонченим обличчям, обрамленим довгим чорним волоссям. В глибоких чорних очах німфи було щось дуже миле та зворушливе. Гарненька дівчинка. Струнка і з неймовірно спокусливими формами, яким явно бракує чоловічої ласки. У свої тридцять чотири роки Давид з першого погляду міг розпізнати жінку, позбавленої чоловічої уваги. Уява одразу почала малювати до мурашок спокусливі сцени, яким не судилося втілитися в реальність. Давид різко обірвав ці фантазії. Дивно, вчора ж наче успішно вдалося зняти напругу зі Світланою. Чому ж тоді думки про спокусливу німфу вперто не бажають покидати голову? Давид згадав, що не спитав її ім’я. Проте добре пам’ятав, що дівчина шукає приміщення для салону краси. 

Увімкнувши комп’ютер, Давид підсунув до себе клавіатуру і взявся підбирати варіанти. Занурившись у пошуки, він перестав слідкувати за часом і відірвався від монітора тільки почувши тихий стук у двері. Годинник на стіні кабінету показував рівно дев’яту. Схоже, що німфа пунктуальна! Давид підвівся з-за столу і підійшов до дверей. Відчинивши їх, він побачив на порозі кабінету свою вчорашню гостю у синьому пуховику, поверх якого був намотаний теплий білий шарф. На щоках дівчини грав ніжно-рожевий рум’янець, створюючи мальовничий контраст з чорними очима і довгим темним волоссям, що визирало з-під білої шапки. Німфа знову змерзла, навіть щічки почервоніли. Є чудовий спосіб зігріти красуню… Трясця, та годі вже, Давиде!

— Доброго ранку! — дівчина кивнула, нерішуче зупинившись біля дверей.

— Доброго ранку, німфо! — Давид почувався трохи ніяково після вчорашнього епізоду, але показувати цього не збирався і ширше відчинив двері. — Заходь.

— Дякую, що погодився мене прийняти, — дівчина увійшла в кабінет, стягнула шапку і почала розмотувати шарф. — Я не сказала вчора… Мене звати Поліна.

— Візьму до уваги, — Давид визирнув у приймальню. — Віро, гарячого чаю для нашої гості. З лимоном.

Поліна вже поклала шапку, шарф і сумку на вільний стілець та розстебнула пуховик. Під ним ховалася темно-блакитна приталена сукня з прямою спідницею, що доходила до середини стегон. Причинивши двері, Давид знову перевів погляд на дівчину і підійшов до неї, допомагаючи зняти верхній одяг.

— Дякую, — тихо промовила Поліна. — Не варто було турбуватися з чаєм.