Глава 1.

У переповненому вагоні метро було страшенно тісно, але Поліна раділа можливості хоч трохи погрітися в теплі. Якби ж ще можна було сісти! Ноги неначе перетворилися на дві дерев’яні колодки і дівчина раділа, що сьогодні хоча б взула чоботи на низькій платформі. На підборах намотати такий кілометраж точно б не вийшло. А все через жадібність Василя Петровича. Хай йому грець! Хто б міг подумати, що доведеться так екстрено шукати нове приміщення для свого салону? 

Поліна завжди мріяла про власну справу, але втілити цю мрію в життя виявилося не так просто. Через скрутне матеріальне становище після закінчення школи не було часу на повноцінну освіту. Потрібно було швиденько здобути бодай якусь спеціальність, щоб почати працювати та заробляти гроші для себе і бабусі. І Поліна обрала професію перукаря-візажиста. Їй подобався такий рід занять і він приносив непоганий дохід. Особливо коли з’явилися постійні клієнтки, які почали приводити за собою подруг. На життя вистачало, але бабуся наполегливо радила Поліні відкладати гроші та не відмовлятися від ідеї власного бізнесу. І дівчина старанно працювала над досягненням своєї мети, хоч кошти накопичувалися дуже повільно. А потім бабусі не стало… 

Втрата єдиної по справжньому близької людини стала дуже болючою. І хоч Поліна змалечку звикла до самостійності, проте без бабусі навіть у свої двадцять три почувалася покинутою напризволяще дитиною. Бракувало підтримки рідної людини, теплих обіймів і банального відчуття, що ти не сама в цьому світі. Бабуся залишила онуці невеличку двокімнатну квартиру в спальному районі столиці. Намагаючись втекти від сумних думок, Поліна з головою занурилася в роботу. А для того, щоб хоч якось позбутися відчуття самотності та трохи підзаробити, дала оголошення, що готова взяти до себе дівчину квартирантку. І познайомилася з Ксюшею, яка тоді тільки починала працювати в столиці та шукала недороге житло. 

Ця зустріч стала справжнім подарунком долі. Бо Поліна знайшла не лише співмешканку, а й чудову подругу. Вони жили разом майже два роки. І завдяки дружній підтримці Ксюші дівчина нарешті наважилася зробити рішучий крок назустріч мрії. Використавши частину накопичених коштів, Поліна пройшла курс навчання в бізнес-школі. А потім відкрила власний салон краси, назвавши його «Німфа». Для цього довелося звернутися в банк і взяти кредит під заставу бабусиної квартири. Проте Поліна пообіцяла собі, що обов’язково все виплатить. А через два місяці після цього Ксюша познайомилася з Єгором і переїхала жити до нього.

Поліна не захотіла брати до себе іншу квартирантку і знову стала жити сама, вкладаючи всі сили в розвиток свого маленького бізнесу. Відтоді минуло два роки. Салон краси «Німфа» розвивався дуже повільно, бо майже весь прибуток доводилося віддавати банку. Але Поліна не здавалася та вперто продовжувала працювати. Зрештою, не кожна дівчина має власноруч побудований бізнес у двадцять сім років! Ксюша кілька разів поривалася допомогти подрузі з виплатою кредиту, пропонуючи звернутися до Єгора. Він керував величезною фірмою і легко міг би позичити Поліні навіть вдвічі більшу суму. Але дівчина терпіти не могла жорсткого і трохи пихатого кавалера Ксюші та суворо заборонила подрузі вплутувати його в це питання. Працювати доводилося багато, проте Поліні цілком вдавалося впоратися з платежами по кредиту. Але два дні тому Василь Петрович, у якого вона орендувала приміщення для свого салону раптом заявив, що хоче вдвічі підняти орендну плату. 

Поліна просто не могла собі дозволити платити вдвічі більше. А ще її страшенно обурювала така поведінка орендодавця, який хотів стягнути космічну суму за старе приміщення на околиці міста. Проте Василь Петрович був невблаганним і поставив Поліні ультиматум. Вона повинна була або погодитись на нову ціну, або звільнити приміщення протягом тижня. Дівчина обрала другий варіант і вже другий день поспіль бігала містом у пошуках нового прихистку для свого бізнесу. Але знайти нічого не вдавалося.

Щільний потік людей легко виніс Поліну з вагона метро на потрібній станції. Залишивши позаду рухому доріжку ескалатора, дівчина опинилася на вулиці. Морозний зимовий вечір вже загорнув столицю в холодні сутінки, які мерехтіли сотнями яскравих реклам, вуличних ліхтарів і автомобільних фар. Вогні вечірнього міста гарно підсвічували сніговий покрив на тротуарах, газонах і будівлях. Він виблискував мільйонами сріблястих іскор, які нагадували дрібні діаманти. А з темного неба сипався лапатий сніг, вкриваючи все навколо свіжою пухнастою ковдрою. На календарі вже початок лютого, а зима навіть не думає закінчуватися. Мабуть, коли весь цей сніг почне танути, для пересування вулицями знадобиться човен. Поліна поправила на голові теплу білу шапку, уткнулася носом в пухнастий білий шарф, намотаний поверх довгого синього пуховика та рушила вперед засніженим тротуаром. Бігаючи містом весь день, вона пропустила обід, страшенно змерзла і понад усе на світі хотіла випити чашку гарячого чаю. А ще страшенно хотілося хоч трохи посидіти, доки остаточно не відпали ноги.

Салон краси «Німфа» розташовувався в старій одноповерховій споруді, яка ніяково тулилася боком до пошарпаної дев’ятиповерхівки. Поліна здалеку помітила, що вивіска над дверима знову не горить і втомлено зітхнула. Відчинивши масивні двері, вона увійшла всередину і зупинилася біля рецепції, за якою сиділа симпатична молода дівчина в теплій червоній сукні. Її світло-золотисті локони були зібрані на потилиці маленькою заколкою.

— Знайшла щось? — чорні очі дівчини, обрамлені довгими густими віями зупинилися на обличчі Поліни, випромінюючи надію.

— Ні, Яно. Поки що не знайшла. Вивіска знову не горить?

— Мабуть, знову щось зламалося. Викликати майстра?