Щастя - це коли є тато й мама

Щастя - це коли є тато й мама

У новинах я побачила два сюжета. Спочатку про те, що зробила жінка аборт на терміні в шість місяців, а абортний плід на столі ожив. Другий репортаж про те, що цю дівчинку, яку назвали Богдана, всиновила родина, яка познайомилася з цією дівчинкою, коли їй було 3 роки, вона не вміла ні ходити, ні говорити. А ця родина, маючи досвід реабілітації з власною дочкою, зайнялися здоров'ям прийомної дочки, - і через кілька родів Богдана вже не відрізнялася від своїх однолітків. На питання до Богдан "Що таке щастя?", дівчина відповідала: "Щастя - це коли ж тато й мати".
Мене надихає та вражає ця історія. Я беру її за основу свого сюжету з вигаданими іменами та діалогами.
Єдині правдиві цитати - це те, як Богдану називали в дитячому будинку, та її відповідь на запитання до неї: "Щастя - це коли є тато й мама"

- Люба, тобі погано? Ти зарано прокинулася? - запитав чоловік у своєї дружини.

- Болить внизу живота. - відповіла молода жінка.

- Арето, я тебе відвезу до лікаря, тільки подзвоню бабусі, щоб попередити, що залишимо їй Зореславу.

- Данило, не хвилюйся. Їдь на роботу, зі мною все буде добре. Це всього лише шість місяців вагітності. 

Арета увійшла до ванної кімнати, а через кілька хвилин почувся відчайдушний крик.

Данило вбіг у ванну та побачив, що ноги дружини були у крові.

- Я викличу швидку. - попередив чоловік.

- Мамо! А в мене вже не буде братика чи сестрички? - запитала дівчинка, коли повернулася з лікарні її мати.

- Поки що ні. Я... я не знаю... Вибач, Зореславо... - розгублено відповідала Арета.

- Мама втратила дитину. Їй потрібен відпочинок. Я допоможу мамі, а потім ми з тобою пограємося, добре? - домовлявся зі своєю дочкою Данило.

Через кілька днів Арета звернулася до свого чоловіка:

- Я не можу. Я розраховувала на цю дитину. Я мріяла... я уявляла, як мене двоє дітей, як я з ними гуляю, я... мені не вистачає цієї дитини. Я хочу другу дитину. А мені ще півроку не можна буде вагітніти. Це я винна. Я щось зробила не так. За що мені це?

Данило уважно слухав дружину, а потім запропонував:

- Давай всиновимо дитину.

- Що?

- Я теж хочу другу дитину. Мені байдуже, буде рідна чи прийомна. У дитячих будинках стільки дітей, які потребують любові родини. Стільком дітям потрібна сім'я. Ми можемо ощасливити одну з них.

- Так! Я згодна!

- Тоді завтра з'їздимо у дитячий будинок, поспілкуємося з дітьми. Може тобі хтось сподобається з дітей. - припустив Данило.

- Мені сподобаються вони усі. Я люблю дітей. І готова жити заради них.

- Добре. Вирішено. Завтра їдемо до дитячого будинку.

- Ну що? Хто більше тобі сподобався? - запитав Данило у своєї дружини.

- Я не знаю. А там що? Що а тій кімнаті? - запитала Арета.

- Там... Нічого цікавого. Лише абортний плід. - відповіла робітниця дитячого будинку, яка супроводжувала чоловіка та жінку.

- Я хочу подивитися. - наполягала.

Вони підійшли до дівчинки, яка лежала у ліжку та одразу почала дивитися на присутніх.

- Вона не ходить та не розмовляє, а їй вже три роки. - зауважила робітниця.

- Можна взяти на руки? - запитав дозволу Данило.

- Беріть.

Чоловік узяв дівчинку на руки.

Вона уважно подивилися в обличчя чоловіка та рукою почала вивчати його коротку борідку.

- Чому ви її називаєте абортним плодом? - поцікавилася Арета.

- Бо її мати зробила аборт на шести місяцях вагітності - але абортний плід ожив на операційному столі. Звісно, жінка не захотіла забирати дитину. - пояснила робітниця дитячого будинку.

- На шести місяцях... - ухватилася за ці слова Арета. - Я втратила дитину на шести місяцях вагітності... 

- А є ім'я у цієї дівчинки? - запитав Данило, не підводячи погляду від очей дитини, яка уважно за ним стежала.

- Зоя, що означає "життя".

- Данило, я хочу ту дівчинку. Я хочу тільки ту дівчинку. Бог не просто так забрав у мене дитину на шести місяцях вагітності. І не просто так зробив так, щоб Зоя вижила. Це для того, щоб ми її вдочерили. - вже вдома висловлювала свої думки Арета.

- І в нас вже є досвід з реабілітації дитини. Ми її піднімемо на ноги. Зоя в нас заговорить. - розмірковував Данило. Без допомоги дівчинка так і залишиться овочем.

- Так. Їй треба допомогти.

- Тоді все: вирішено. Я подзвоню, що ми Зою вдочеряємо.

- А потім відразу поїдемо, щоб віддати документи, щоб швидше уся ця процедура запрацювала. - з нетерпінням та небажанням очікувати говорила жінка.

- Добре. Одразу ж поїдемо. І Зореславу візьмемо з собою.

- Так. Звісно.

Зою вдочерили. Прийомні батьки зайнялися здоров'ям своєї другої дочки: басейн , масаж, уроки логопеда та інші. Багато різних цікавих занять. А також прогулянки і спілкування в колі сім'ї. Звісно, аро свою рідну дочку Зореславу батьки не забували, намагаючись порівну ділити між своїми двома доньками свою увагу та любов.

Зоя почала робити перші кроки, говорити перші слова, підросла.

І через кілька років журналісти, які знімали репортаж про Зоя, яка на ту мить вже нічим не відрізнялася від своїх однолітків, запитали:

- А що таке щастя?

- Щастя - це коли є тато й мама. - впевнено відповіла Зоя.

Моя героїня відповіла так само, як реальна дівчинка Богдана, яку прозвали абортним плодом, яка в три роки не говорила та не ходила, а з люблячими батьками заговорила та пішла. Бо справжні батьки займаються своїми дочками та приділяють їм свій час, щоб у них все було добре.