Десь пахучими степами в'ється чорний сморід диму. Коли стрінеш друга вчасно, так здолаєш межі злії.

 Над насипом щербатої цегли згорбилася стіна, а брудні пакети намотались на скорчену до невпізнаваності хвіртку. Все довкола сповнилося тишею непотрібності, тим часом чорний обрис рухався крізь вечірні сутінки впевнено, немов не помічав руїн.

  Небом кудись цілеспрямовано продзижчало. Тінь навіть вухом не повела. Для нього ось стара слива, репнувша стовбуром навпіл. Нутро ще свіжіло світлими жилами, а от листячко на гіллі зажурилося — молоде-зелене, а вже зів’яле. Поточений вибоїнами стримів стовп, розпатлавшись проводами. А он — ох! Мов рідню побачити — вічна фарба. Скільки не шкурили ту віконницю, щоб пофарбувати, а один шар мав незнищенну впертість. Не змінився, хоча самої будівлі не стало.

  Трикутні вуха нашорошились, з тим жваво запрацювала вроджена стрибучість. Вусяні мацалки на щоках граціозно розправилися і тінь шарпнула. Щоб мотузок в зубах натягнувся, вспучивши уламки. Довелося підмогти лапами. Крутнувши хвостом, тінь натужилась і в кучі щось хруснуло та вивільнило здобич.

  — Тьху.

  Кіт сів на землю й незрушно завмер. Немає думок, немає рухів. Задумливий мовчун, котрим був усе життя. Таким і лишився, навіть, коли кілька разів поспіль труснуло землю. Десь далеко, нащось мордуючи, велетень гупав ножищами об невинну твердь. Ричали звірі, чадні й смердючі, скрегочучи своїми металевими кістьми. Розвелося погані, незнамо якою бідою гонимі крізь цей край.

  Звільнена здобич насилу поповзла до кота та вмостилась поряд, по черзі підтягуючи цапині ніжки до грудей. Задумливо мовчали вже вдвох. Один чорний, що й не одразу розгледіти у темряві, другий в пилюгі, притрушений повністю.

  — Скільки років пережито-перемелено, а ти ото кажеш "тьху", — кіт мовчав, а дрібнота перевірила наявність ріжок на голові. Струснула бруд з чубчика, хоч чистіше і не стала. — Міг би щось новеньке вигадати.

  — Ще чого.

 — А пам'ятаєш той перший раз, — обтрусивши об коліно бруд з китечки, чорт послідовним перемацуванням перевірив цілісність хвоста. — Як я поліз вершки зібрати з молока та впав у глечик. А ти мене, що зараз, отак от витяг.

  — А баба мене рядном по спині.

  — То звісно: ні щоб просто мишей ловити, вигадав ото мочити своє їдло у підливу. — Дрібнота мерзенно захіхікала. — А як дід припер разом з ялинкою щура. Добра битва була. Як для кота. Ой, я натішився гармидером, всю кімнату переколотили. Аж Малюк на вулиці загавкав.

  — А баба мене рядном.

  — До речі, де вона?

  — Поїхала. Завантажили в машину з речами і нема.

  — А ти?

  — А я не встиг, — кіт позіхнув, виявивши рожевий рот, — Горобця зловити. Конче треба було, ти ж знаєш.

  Як кіт полював рогатий знав. Ніщо. Ніщо! Його не могло відволікти. Непорушне зосередження на цілі затирало все довкола у свідомості хижака. Сам кіт зникав, натомість з'являлась чорна пляма, що текла по землі, повільним зближенням до жертви. Цей розум стискався в цятку і не мало значення чи гукала баба його їсти, чи може трактор міг хвоста переїхати — є мета, все інше незначне, як зрижка шерсті.

   — То скажи, Нявко́, хто дурніший — ще одна цвірінька чи дехто ти?

  У відповідь чорту була цятка та два пухирці під хвостом, бо кіт вирішив піти по своїм справам геть. За кращих часів на це ім'я не відгукувався, а зараз й поготів. Колись онука озвучила ім'я "навка" — таке воно мале булькате створіння видалося чудним. Натомість діду щось почулось і він мудровано підтвердив: "і справді нявкає". А бабі аби мишей ловили, і байдуже як кличуть. Опісля імена змінювалися, тільки от в пристойному товаристві краще не згадувати. Та як малеча підросла, так виявилась котиком і, на думку старих, ще тим шкідником. Ну, майже.

  — Та-а-а, — розтягнув думку чорт, роззираючи руїни. Обтрусившись, як собака, хоч знову чистішим не став, та полопотів услід. — Минулого ворога все виглядало охайніше, м-м-м, і значно ціліше. О, а ще тоді я вперше спробував таку штуку як шоколад. Скажу тобі, той, який почали вирощувати у нас, значно добріший. Ще б пак, ця земля заздрісно жирна, росте на ній легко будь-яка бадилинка, у якої є хоч який чахлий корінчик. Тому і лізе всіляка погань жідібна звідусіль. Як зараз пам'ятаю...

  Виявилося, що кота поряд немає. Рогатий забазікався спогадами, тож і прогавив супутника. Тим часом небом, нарізаючи коло, продзижчало. Немов шукало когось невидного.

  Почувши незнайомі голоси, Нявка позадкував. Чужинські репліки звучали по-людськи, проте довіри чомусь не викликали. Навіть репет хазяйки, коли та сердилася, не навіював такої обачності. Бо баба хоч і лютувала, та недовго — чорнявий паршивець все ж рідний та сяк-так принагідний.

  І він вже майже обігнув собачу будку, щоб заховатися за її обрисом. Житло Малюка було не абияке, а мов ціла палата під стать тій дебелій мармизі. Така дивна у людей традиція чомусь іменувати маленьких собак гучними іменами, а великих зпантеличуюче оманками. Адже у Малюка рявкалка виросла, що Нявці влізти не присідаючи. Аж дивно, як вони його змогли в машину пропхати.

  Коли задня лапа знайшла чергову опору, а задкувати наосліп ще та справа, цокіт цегли десь позаду чимало здивував. Нявка озирнувся. Пара котячих очей зустрілася з людськими: налиті червоним, хижо прищулені поглядом — посеред сміття та дощок заховався чоловік у засідці. Не ворушився, немов спав, поки на хвіртці не забелькотіли інших двоє. Кіт знав, що такий вигляд має той, хто збирається ловити здобич, а цей змусив чорнильну пляму чкурнути з переляку абикуди.