Глава 18

Все вийшло саме так, як він сказав.

Вулиця, що вела до парку «Дубки», здавалася не просто темною, а виродженою. Ліхтарі випльовували бліде, жовте світло, яке не розсіювало темряву, а лише підкреслювало її густоту. Тіні повзали, витягуючись і скорочуючись, ніби живі. Повітря було важким, насиченим запахом вологистої землі, гнилого листя і чогось ще — металевого, старого, як сам час.

Вони йшли мовчки, плече до плеча. Шепіт супроводжував їх, випливаючи з-під кожного куща, з кожної канави. Це вже не був просто шум у голові; це було реальне, фізичне явище. Слова, злиті в єдиний гулкий гомін: «Залишись...», «Повернись...», «Дай...».

Аліна міцно трималася за руку Данила. Її серце билося так, наче хотіло вирватися з грудей. Кожна клітина тіла кричала про небезпеку, але вона йшла. Тому що це був єдиний шлях.

Ось і він — старий дуб. Він стояв на галявині, немов чорний велетень, що прорізав собою небо. Його розколений стовбур тепер здавався не раною, а брамою. Навколо дерева повітря дрижало, ніби від спеки, але в повітрі був крижаний холод. Вони побачили його — Івана. Він стояв, спершись спиною на дерево, немітний і спокійний. Його погляд був спрямований на Аліну.

— Ти прийшла, — його голос був тихим, але він заглушав шепіт лісу. — Я знав.

— Ми прийшли, — видихнула Аліна.

— Ти знаєш, що робити, — сказав Іван. Його очі, глибокі та темні, ніби заглядали в саму її душу. — Шукай. Гілку папоротника, що цвіте вночі. Лише вона вкаже шлях до спокою. Для мене. І для них.

Це не здавалося дивним. У цьому місці логіка сні чинилася сильнішою за реальність. Вони кинулися в ліс, що оточував галявину. Але це вже не були мирні «Дубки». Це був первісний, дикий ліс, де гілки дерев хапалися за одяг, ніби кістляві пальці, а з-під ніг шипіли й повзали невидимі істоти.

Небо над їхніми головами потемніло ще більше. Загримів грім, гучний і розривний, ніби небо тріскалося навпіл. І пішов дощ. Не просто злива, а потік холодної води, що заливав очі, заважав дихати, перетворював землю на болото. Вони падали, підводилися, брели далі наосліп, роздираючи руки об колючки. Аліна кричала, кличучи ту дивну гілку, але її голос губився в реві бурі.

І коли здавалося, що сили на межі, коли відчай почав стискати серце холодними щупальцями, Аліна заплющила очі. Вона не шукала очима. Вона шукала відчуттями. І побачила. Неподалік, у заростях папороті, ледь помітно, тремтів м'який, сріблястий світ. Вона простягнула руку, не дивлячись, і торкнулася чогось теплого і пульсуючого.

В її долоні лежала гілка папороті. На її кінчику розпустився дивний квіт, що випромінював ніжне, живе сяйво. У ту ж мить грім стих, а дощ раптово припинився. Хмари розійшлися, і на небі, немов тріумфальна арка, спалахнула яскрава, повнокольорова веселка.

Вони повернулися на галявину. Іван стояв там же, але тепер його обличчя втратило суворість. Він дивився на гілку з таким жалем і надією, що в Аліни похололо серце.

Вони простягнули йому дивну гілку. Та, торкнувшись його долоні, спалахнула яскравим, але не сліпучим, сяйвом.

Іван підвів погляд на Аліну. —Усяка угода має свою ціну, — сказав він тихо. — Ти можеш залишитися. Зі мною. Тут. Ти завжди будеш такою — молодою, сильною, прекрасною. Твоє тіло не пізнає хвороб, час не торкнеться тебе. А він... — Іван кивнув на Данила. — Він піде. І забуде. Житиме своїм життям.

Аліна відчула, як її тіло холоне. Спокуса була неймовірною. Втекти від старості, від болю, від неминучого кінця.

— А якщо я піду? — прошепотіла вона. —Тоді угода буде виконана інакше, — пояснив Іван. — Платня за спокій для всіх цих душ... буде ваша молодість. Миттєво. Щойно ви переступите межу цієї галявини, час наздожене вас. Ви проживете довге життя за лічені секунди.

Аліна подивилася на Данила. Він був блідий, але спокійний. Він не переконував її. Він просто чекав її вибору. —Я... — у горлі встала грудка, а сльози текли по обличчю, змиваючи бруд. — Я не можу. Ми дали клятву. Назавжди.

Вона повернулася до Івана, і її голос раптом знайшов силу. —Дякую тобі. За все. За те, що врятував мене тоді. Будь... будь здоровим. І... молодим.

Вона рішуче взяла Данила за руку. Він міцно стиснув її долоню. Вони зробили крок. Другий. І раптом світ навколо змінився.

Вони стояли біля того ж дуба. Але сонце світило якось інакше — слабше, холодніше. Вони подивилися один на одного.

Аліна побачила зморшки, глибокі та ніжні, біля його очей і рота. Його густе волосся стало рідким, сивим, а плечі зігнулися під вагою невидимої ноші. Він дивився на неї з тим самим благоговінням, і вона зрозуміла — він бачить те саме. Її обличчя, колись гладке, стало вкритим сіткою час, волосся з пепельного перетворилося на сніжно-біле. Але в його очах вона була такою ж прекрасною.

Він сперся на палицю, яка раптом опинилася в його руці. Вона простягнула руку, і їхні зморшкуваті пальці переплелися.

Вони пішли назад тими ж самими вулицями. Але все навколо було іншим. Будинки, які вони пам'ятали сучасними, тепер здалися занедбаними або перебудованими до невпізнання. Скрізь були екрани, голографічні реклами, безпілотні автомобілі. Світ став чужим.

Вони знайшли свою стару квартиру. Двері відчинилися не під ключ, а під сканування сітківки ока. Всередині було чисто, але стерильно. Меблі — мінімалістичні, функціональні. Жодної живої рослини, жодної особистої речі. На підлозі метушився маленький блискучий робот-собачок, який видавав механічне цвірінькання.

Вони сіли за стіл — двоє старих людей у світі, який їх перегнав.

— Цезаря вже немає, — тихо сказала Аліна, дивлячись на робота. —Ми теж майже немає, — відповів Данило. Його голос став сипким, старческим, але в ньому залишилася знайома їй теплота.