Глава 17

Аліна і Данило сиділи за кухонним столом, між ними — дві склянки чаю, що давно охолону. Повітря було густим від нерозказаного. Сон, який вони розділили, був не просто видінням. Це була координата. І попередження.

«Міст... — почав Данило, обертаючи склянку в руках. Його голос, хоч і втомлений, був зосередженим, дослідницьким. — Він сказав, що ми «пробудили щось спільне того ліса». Згадай, Аліно. У «Дубках». Що саме?»

Вона зажмурилася, намагаючись пробитися крізь туман паніки до ясних спогадів. Літо. Спека. Вони з Данилом були дітьми, їхні родини відпочивали на узліссі. «Ти пам’ятаєш той старий дуб?— видихнула вона. — Той, що з розколиною, ніби велика рана. Ми грали там. І... ми поклялися.»

Данило підвів на неї погляд, і в його очах щось спалахнуло. Сповідання. «Клятва кров’ю,— тихо сказав він. — Ми порізали долоні, як індіанці в кіно, і притиснули до дерева. Ми сказали...»

«...що будемо друзями назавжди. Що ніщо нас не роз’єднає. Навіть...» Аліна завагалася, відчуваючи, як з її власних губ виринає щось давно забуте і жахливе, «...навіть час чи смерть.»

«Ми не просто сказали це дереву, — Данило схопився за скінець столу, його пальці побіліли. — Ми сказали цьому місцю. Цьому лісу. І він почув. Він прийняв нашу клятву. І те, що ми вважали дитячою грою, було... заповітом. Угодою.»

Раптом у голові в Аліни щось клацнуло. Холод води. Погляд з глибини. Але тепер до цієї картинки додався ще один елемент. «Данило,коли я тонула... коли той, Іван, врятував мене... що робив ти?»

Він відвів погляд, і його обличчя спотворила гримаса болю. «Я біг по допомогу.Але я забіг у ту саму галявину з дубом. Я впав на коліна і... благав. Благав будь-кого, будь-що, врятувати тебе. Я повторив ту клятву. Сказав, що віддам усе.»

«Ти врятував мене, — прошепотіла вона. — Але ціною стало те, що ми оживили щось давнє. Ми використали силу того місця двічі: спочатку в дитинстві, а потім — в юності. І тепер, коли ми обоє повернулися в це місто, коли дорослі життя наштовхнуло нас на старі рани... міст прокинувся.»

«А хто «вони»? — поставив він головне питання. — Душі померлих?»

Данило мовчки встав, підійшов до свого планшета, що лежав на полиці, і швидко знайшов щось. Це була стаття з місцевого архіву, яку він, мабуть, вивчав раніше. «Дивись,— сказав він, показуючи їй на екран. — Ця територія, де розташовані «Дубки», колись називалася «Гайок». За легендами, ще за часів Київської Русі, тут було капище. Місце, де межа між світами була тонкою. Місце, де живі могли спілкуватися з померлими предками. Але не з тими, що спочивають з миром.»

Він подивився на неї, і в його очах горів вогонь усвідомлення жахливої правди. «А з тими,хто не знайшов спокою. З тими, хто досі тримається за цей світ через свою ненависть, жорстокість або незавершені справи. Вони не злі. Вони... голодні. Вони прагнуть відчути життя знову. Почуття, емоції, боль... все, що ми маємо. А міст, яким стали ми, веде їх прямо сюди.»

«Стати їхнім провідником або стати брамою... — Аліна зрозуміла. — Провідник — той, хто може керувати цим потоком, спрямовувати їх, може, навіть допомогти їм знайти спокій. А брама... це просто отвір. Дірка у реальності, крізь яку вони повалять нескінченним потоком, поглинувши все навколо. І нас перших.»

За вікном раптово зовсім стемніло, ніби хмари закрили сонце за лічені секунди. Тіні в кімнаті стали глибшими, густішими. Повітря застигло.

«Що нам робити?» — ледве чутно запитала Аліна.

«Він сказав: «Тобі треба бути готовою». Це означає, що у нас є вибір. Ми не можемо знищити міст, бо ми і є міст. Але ми можемо його... контролювати. — Данило говорив швидко, його розум працював на межі можливого. — Нам треба повернутися туди. В «Дубки». До того дуба. І закрити угоду. Не розірвати її — це неможливо, — а переформулювати. Змінити правила.»

«Як?»

«Ми дали їм нашу кров і нашу клятву. Ми повинні запропонувати щось інше. Щось, що буде сильніше за наш страх і міцніше за нашу кров.»

Раптом у кімнаті засіпав, затріщав світлодіодний світильник. З підлоги, з-під дивана, з темного кута коридору донеслися звуки. Спочатку це був далекий шепіт, наче ліс під вітром. Потім у ньому почали проступати окремі голоси. Злі, сумні, розгублені. Слова неможливо було розібрати, але їхній наміт був ясний: голод.

«Вони вже тут, — сказала Аліна, підводячись. Жах паралізував її, але глибше, у самій глибині душі, прокинулася нова емоція — рішучість. — Вони йдуть через нас. Через наші спогади, через наш страх.»

Данило підійшов до неї і взяв її за руку. Його долоня була холодною, але хватка — міцною. «Тоді ми маємо йти їм назустріч.Не чекати, поки вони повністю прорвуться сюди, в наш дім. А зустріти їх там, де все почалося. І покласти цьому край.»

Аліна кивнула. Страх не зник, але він поступився місцем чомусь могутнішому — відчаю і надії, змішаним докупи.

Вони вийшли з квартири, не озираючись. У коридорі повітря було холоднішим, а тіні ворожими. Шепіт супроводжував їх до самого виходу.

Боротьба ще не почалася. Але вони нарешті зрозуміли її правила. І тепер йшли робити свій хід.