Глава 16

Аліна не пам’ятала, як добігла до дому. Її тіло було ватяним, розум розірваним на клапті: тут — звичайний асфальт, там — спів дерев, тут — знайомі будинки, там — гіллясті руки, що простягаються з тіней. Вона замкнулася у квартирі, закрила всі вікна, але пісня не стихала. Вона дзвеніла у власній голові, настирлива і виразна, як диктант долі.

Від втоми й емоційного виснаження її знепритомніло на дивані. І сон прийшов негайно.

Вона стояла перед високими, похилими дверьми з темного, пошарпаного дуба. Вони не мали ні ручки, ні замка, але вона знала — потрібно просто торкнутися. Дерево було холодним і живим одночасно, ніби велика пульсуюча вена. Під її пальцями двері безшумно від'їхали уперед, відкриваючи простір, залитий м'яким, білуватим сяйвом, наче світлом мільйонів світлячків.

Це був ліс, але не той, що в «Дубках». Дерева тут були велетенськими, їхні крони втрачалися в високому, фіолетовому небі, де висіли дві бліді луни. Повітря було густим і солоним на смак. А в центрі галявини, на камені, вкритому мохом, сидів Іван.

Він не був схожий на того юнака з палаючими очима з її минулих снів. Зараз у його погляді була тисячолітня втома. Одежа з грубого полотна здавалася частиною каменю, на якому він сидів.

«Ти чуєш їхній спів», — сказав він. Це не було питанням.

Аліна не могла б брехати, навіть уві сні. Вона кивнула.

«Він стає сильнішим, бо час близький. Міжсвіття тоншає. Двері, що розділяють наші світи, починають відчинятися». Він підвівся, і вся галявина на мить завмерла. «Ти уклала угоду, Аліно. Ти зачепилася за життя, але наше лоза вже проростало в твою душу. Ти — міст. І коли міст прокидається, ним починають ходити».

«Яку угоду? Я не пам’ятаю!» — вигукнула вона, але голосу не було чути, лише думка розтікалася по галявині.

«Ти пам’ятаєш холод води. Ти пам’ятаєш мій погляд. Цього достатньо». Він зробив крок до неї, і раптом все навколо почало руйнуватися. Дерева кришилися, як скло, небо тріскалося. «Вони йдуть. Через тебе. Тобі треба бути готовою. Або стати їхнім провідником, або... стати для них брамою».

Він простягнув до неї руку, і Аліна відчула, як її власне тіло починає розчинятися в тому ж білуватому сяйві, зливаючись зі співом, з лісом, з цим древнім жахом...

Вона прокинулася на зраненому від сліз дивані з різким стрибком серця. Сон був настільки яскравим, що вона миттюво обмацала власні руки, переконуючись, що вони ще цілісні, ще реальні. У грудях застряг важкий, болючий згусток.

І в цю мить почувся стук у двері. Твердий, настирливий, не схожий на стук сусідки або поштона.

Серце впало. Вони, — миттєво подумала вона.

Аліна непомітно підійшла до дверей і глянула у вічко. На порозі стояв Данило. Його обличчя було блідим, зсіченим, очі запалими, ніби він теж не спав всю ніч. У руці він тримав телефон, немов тільки-но поклав трубку.

Вона, тремтячи, відчинила.

«Данило? Що...»

«Аліно, вибач, що так рано, — він увійшов, не чекаючи запрошення, його погляд метушився по кімнаті, немов шукав небезпеку. — У мене... У мене стався напад паніки сьогодні в лабораторії. Таке буває. Але потім... потім я заснув».

Він зупинився, проводжаючи долонею по обличчю.

«Я бачив сон», — сказав він тихо, і в його голосі була та сама зламлена нота, що й в Аліни. Він подивився на неї прямо, і в цю мить вона все зрозуміла.

«Ти... теж?» — прошепотіла вона.

Він кивнув, і в його очах читався такий самий жах, така сама втрата ґрунту під ногами.

«Високі дубові двері? Біле світло? І... він?» — вимовив Данило, кожне слово давалося йому з зусиллям.

Аліна мовчки кивнула, відчуваючи, як її коліна підгинаються. Вона опустилася на крісло біля коридорної тумбочки.

«Я сидів у своєму кабінеті, — почав він, — а потім стіна просто... розчинилася. І за нею був той ліс. Той самий. Він сидів на камені. І сказав... сказав, що ми — міст. Що ми пробудили щось спільне того літа. І що тепер «вони» йдуть».

«Хто «вони»?» — ледве чутно запитала Аліна.

«Я не знаю. Але він сказав, що двері починають відчинятися. І що нам треба бути готовими». Данило глянув на неї, і в його погляді тепер була не лише паніка, а й щось інше — рішучість вченого, що натрапив на неможливий, але беззаперечний факт. «Аліно, це не галюцинація. Якщо ми обидва бачили те саме... Це щось реальне. І це починається».