Глава 15

Тим часом у місті, у старому парку «Дубки», Аліна проводила заняття зі своїми студентами. Сонячне проміння пробивалося крізь густу листву, малюючи на землі живісні візерунки. Повітря було теплим і солодкуватим від аромату квітучих лип.

«Отже, зверніть увагу на форму листа, — її голос, звичний і впевнений, розносився тихою алеєю. Вона провела долонею по зморшкуватій корі. — Це ясен. Його листки складні, перисті. А ось це» — вона зробила кілька кроків і торкнулася глибоко-вирізаного листа з гострими кінчиками, — «наш звичайний клен. Їх неможливо переплутати».

Студенти, розбившись на невеликі групи, заносили нотатки в планшети. Все було звично, мирно та звичайно. Аліна любила цю практичну частину заняття, любила відчувати, як абстрактні знання з підручників оживають, торкаючись шорсткої кори та дихаючи разом із лісом.

Вона підійшла до могутнього дуба, немов патріарха парку, і, обернувшись до групи, почала розповідати про його символізм у слов'янській міфології. Раптом її погляд випадково зачепив гілку старого ясена, що простягалася майже до самої землі. Листя ледве ворухнулося в повному безвітті.

Аліна завмерла на півслові. Їй здалося, що вона щось почула. Не шелест, а ніби... мелодію. Далеку, на межі сприйняття.

Вона примусила себе продовжити: «Дуб завжди вважався деревом Перуна, символом...» І знову те саме.Тепер уже кленовий лист, дрижачи, видав низький, дзвінкий звук, наче струна. Мелодія ставала чіткішою. Вона була сумною, водночас давньою та дикою.

«Аліно Володимирівно, з вами все гаразд?» — обережно запитав один із студентів, помітивши, що вона зблідла.

Вона не відповіла. Вона не могла. Її світ звужувався до цієї пісні, що лилася тепер з кожного дерева, з кожної гілки, з кожної травинки. Це був хор тисячі голосів, що співали на одну мелодію — ту саму, що лунала в її сні. Пісня дівчат, що йшли в ліс на Івана Купала, пісня, що кликала до вогню, до води, до давніх таємниць.

«...І вогонь розпалить кригу ночей, і вода умоє рани землі...» — прошепотіли ясени, дзвінко і тонко.

«...Хто знайде квіт папороті, той побачить те, що заховане...» — відповіли клени, глибше та урочистіше.

«...А душа, що заблукала, знайде шлях у лісі снів...» — затріпотіли дуби, їхній голос був найпотужнішим, найнеодолимішим.

Це був не шелест. Це були слова. Чіткі, зрозумілі, сповнені того ж самого прадавнього поклику, що вона чула вночі. Реальність навколо почала змінюватися. Сонячне світло набуло густого, зеленкуватого відтінку, немов вона дивилася крізь скляне дно старовинного пляшачки. Алеї парку витягнулися, ставши схожими на лісові стежки, а знайомі обличчя студентів попливли у повітрі, ніби дим.

«Ні, — подумала вона, відчайдушно намагаючись вчепитися за свою раціональність. — Це галюцинації. Втома. Щось із тиском».

Вона міцно закрила очі, сподіваючись, що це минується. Але пісня лилася всередину, наповнюючи її, нагадуючи про те, що вона намагалася забути. Про холод води, про вінок, що пливе, про палаючі очі юнака, і про те, як її тягнуло в глиб, у вир, з якого не було повернення.

«Заберіть мене», — прошепотіли дерева, зливаючись у єдиному голосі, що звучав тепер у її власній голові. Це був не поклик. Це було нагадування. Про угоду. Про борг.

Аліна ривком відкрила очі. «Треба йти. Треба бігти».

— Заняття... закінчено, — видихнула вона, ледве розпізнаючи власний голос. — Вільні.

Не дивлячись на збентежених студентів, вона кинулася до виходу з парку, немогтима відчуттям, що дерева простягають за нею свої гіллясті руки, а таємнича пісня, що вже ніколи не змовкне, ставши частиною її самого, гула у власних скронях. Вона бігла, намагаючись втекти не від звуку, а від знання, що прокинулося всередині неї. Від того, що ліс уже тут. Він ніколи не йшов. Він просто чекав.