Глава 14

Дорога до будинку його тітки Марії пролягала крізь місто, яке раптово здалося Данилові театральною декорацією. Будівлі були порожніми оболонками, а люди — тінями, що метушилися в своїх паперових справах. Він стискав кермо, відчуваючи під пальцями шорсткість старого амулета, який він не наважувався залишити вдома. Він був його квитком у цю дивну реальність, яка тепер здавалася єдиною істинною.

Будинок тітки, старий дерев'яний дім на околиці, завжди був оазою спокою. Але сьогодні він виглядав інакше. Він не стояв на землі, а ніби виростав з неї, немов жива істота, що простягла своє коріння вглиб десятиліть і таємниць.

Марія, сестра його матері, зустріла його на порозі. В її ясних, зморшкуватих очах не було здивування. Вона подивилася на нього так, ніби чекала. Завжди.

— Заходь, Іване, — сказала вона тихо, використовуючи його повне, рідковживане ім'я.

Вони сиділи на кухні, за столом, з якого не стиралася пам'ять про століття. Пахло сушеним зіллям і медом. Данило обвів поглядом знайомі стіни, фотографії предків. І раптом зрозумів: він ніколи по-справжньому не бачив цих облич. Вони завжди були для нього просто старими знімками. Зараз же кожен погляд із тих фотографій здавався живим, сповненим тихої усвідомленості.

— Тітко... — почав він, відчуваючи, як слова застряють у горлі. — Мені... нам з Аліною... щось приснилося.

Він не знав, як розповісти про те, що не піддавалось логіці. Але Марія лише кивнула, наливаючи йому чай із густих трав, що пахли лісом після дощу.

— Сни, — промовила вона, — це не те, що приходить до нас. Це те, де ми завжди живемо. Просто вдень ми про це забуваємо.

Вона сіла навпроти, поклавла свої старі, вузлуваті руки на стіл.

— Розкажи.

І він розповів. Все. Про холод Аліни, про її вінок на воді, про юнака, в очах якого він впізнав себе, але не себе. Про різкий, як удар бритви, біль втрати, коли вона зникла у вогні, і про те, як прокинувся з криком, що застряг у грудях.

Марія слухала, не перебиваючи. Її обличчя було нерухомим, як гірська скеля.

— Ти питаєш про Вищий сон, — сказала вона, коли він замовк. — Так його називали наші. Не всі бачать його. Лише ті, в комі кров предків говорить голосніше за шум міста. І лише ті, хто має борг. Або ту, з ким його можна сплатити.

— Який борг? — голос Данила звучав сипко. — Борг прадіда Івана? Але це було так давно...

— У часі лісу немає, Іване, — перервала його Марія. — Що було, те є. Твій прадід не просто знайшов Квіт. Він уклав угоду. Він отримав силу охоронця, силу тримати Двері зачиненими. Але все в цьому світі має свою ціну. Його сили не вистачило навіки. Ліс потребує нового вартового. Або... повернення того, що було взято.

— Що взято? — запитав Данило, але в глибині душі він уже знав відповідь.

— Її, — просто сказала Марія. — Дівчину з іншого роду, з іншої крові, що перетнулася з нашою в ту ніч. Вона була його обраницєю, його щастям. Ліс дозволив їм бути разом в одну ніч, але забрав її в свій вир. Прадід залишився охороняти Двері в надії одного дня повернути її. Але він не встиг. Це не борг одного чоловіка, Іване. Це борг роду. І він передається з покоління в покоління, поки не буде сплачено.

Вона простягнула руку і торкнулася амулета у його руці. Він аж присвиснув від болю — метал раптом став обпікаюче гарячим.

— Сон — це не спогад. Це продовження. Той юнак у твоєму сні — це ти. Не предок, а ти. І ти відпустив її тоді, бо не знав. А ліс її забрав. Тепер вона повернулася. І ліс знову її кличе. Він хоче завершити те, що почалося.

Данило відчув, як підлога хитається під ним. Вся його сучасна, раціональна особистість повстала проти цієї казки, цього міфу. Але він чув запах папороті зі свого сну. Він бачив очі Аліни, повні тієї ж самої давньої туги.

— Що мені робити? — прошепотів він.

— Вищий сон — це не лише покарання. Це шанс, — сказала Марія. — Шанс виправити помилку предка. Наближається ніч на Івана Купала. Двері знову будуть тонкі. Ліс буде сильний. Ти мусиш вирішити, хто ти: Данило, вчитель малювання, що може відкинути це як марення, чи Іван, останній із роду Вартових, що має виборювати свою кохану. Бо якщо ти цього не зробиш, ліс забере її. Назавжди. І на цей раз вона не повернеться навіть у снах.

Вона підвелася і пішла до скрині, що стояла в кутку. Дістала звідти старовинну, потерту світлину. На ній був знятий молодий чоловік у вишитій сорочці, з обличчям, що нагадувало Данила, як брат. А поруч із ним — дівчина з темним волоссям і великими, ясними очима. В очах Аліни.

— Знайди її, Іване, — сказала тітка. — Перш ніж це зробить ліс.

Данило вийшов з будинку, затиснувши в кишені амулет і світлину. Світ зовні не змінився. Але тепер він знав — ця реальність була лише тонкою кіркою, під якою пульсувало щось давнє, могутнє та голодне. І його щастя, щастя Аліни та, можливо, навіть цього міста, тепер залежало від того, чи зможе він увійти в сон, не прокинувшись.