Глава 13

Сон розтанув, наче дим, залишивши по собі лише гостру, тугую нитку болю в грудях. Аліна сиділа в кріслі, закутавшись у плед, і пила холодну каву, не відчуваючи ні смаку, ні тепла. Світ за вікном був звичайним: їхали машини, проходили люди. Але він уже не здавався їй міцним і незмінним. Він був ніби паперовим, і за ним просвічувало щось інше — давнє, дике, справжнє.

Раптом задзвонив телефон. Різкий, несподіваний звук змусив її здригнутися. На екрані — «Данило». Вона взяла трубку, і перед тим, як сказати «алло», відчула, як серце її здавлює незрозумілий холод.

«Аліно?» — його голос був не тим, звичним, упевненим баритоном, а напруженим, злегка зривним шепотом. — «Ти... все добре?»

«Так... — вона запнулася, — так, просто прокинулася. А що?»

«Не знаю. Мені... мені здалося». Він змовк, і в павзі відчувався стриманий подих. «Мені приснився поганий сон. Ні, не поганий. Дивний. Наче я щось важливе загубив. І відчував таку тривогу, наче земля з-під ніг Unique... Я просто хотів переконатися, що з тобою все гаразд».

Його слова лягли прямо на свіжу рану її власного сну. Відчуття втрати, яке вона відчувала, виявилося заразним. Або... спільним.

«Мені теж щось приснилося», — несміливо, майже несвідомо, випустила вона.

«Що?» — його голос раптом став уважним, гострим.

«Ліс... озеро... вінки». Вона не наважилася розповісти про юнака, чий образ тепер горів у її пам'яті яскравіше за обличчя Данила. «Свято... Івана Купала».

У трубці запала глибока, густа тиша. Здавалося, навіть ефір завмер.

«Де ти?» — раптом запитав він, і в його тоні прозвучала не прохання, а злегка здивована команда.

«Вдома».

«Я заїду за тобою через півгодини. Потрібно поговорити. Не по телефону».

---

Вони зустрілися не в кав'ярні, а в маленькому затишному сквері, подалі від центральних алей. Данило вже чекав на лавці, занурений у думки. Коли вона підійшла, він підвівся, і в його очах вона знову побачила ту саму суміш пізнання, ніжності та жаху, що й на їхньому першому побаченні. Сьогодні цей жах був помітнішим.

«Дякую, що прийшла», — сказав він, і його погляд упав на її руки, ніби він шукав чогось.

Вони сіли. Повітря було напруженим, насиченим невимовленим.

«Я ніколи не святкувала Івана Купала», — почала Аліна, не знаючи, з чого ще почати цю дивну розмову. «А вчора намагалася згадати — і нічого. Ніби цього ніколи не було. А потім цей сон...»

«У моїй родині є одна історія», — перервав її Данило, дивлячись крізь неї, у минуле. Він дістав з кишені невеликий предмет і поклав його на лавку між ними. Це був старий, потертий медяний амулет у вигляді кола з переплетеними всередині гілочками. «Мого прадіда звали Іван. Він жив у глухому селі, був останнім із роду, хто пам'ятав усі старі звичаї. Він знав трави, вмів розмовляти з лісом. Але одного разу, вночі на Івана Купала, він пішов у ліс і не повернувся».

Аліна завмерла, не сміючи дихати.

«Люди говорили, що ліс забрав його за борг. Але моя прабаба, його дружина, до кінця своїх днів стверджувала, що він не зник. Вона казала, що він знайшов те, що шукав — квіт папороті. Але цвіт не дарує щастя, він... відкриває двері. Між світами. І той, хто його знайде, мусить охороняти ці двері. Він не зник. Він залишився там, на варті».

Данило торкнувся амулета.

«Це — його. Знайшли біля лісу через кілька днів. В нашому роду хлопчиків часто називають Іванами. І всі ми... іноді бачимо сни».

Аліна несвідомо простягнула руку до амулета. У ту ж мить, коли її пальці торкнулися холодного металу, у грудях різко і яскраво, наче спалах, з'явилося знайоме тепло — те саме, що вона відчувала уві сні, коли Іван надів на неї вінок. Вона віддернула руку.

«Ти... ти бачив його уві сні?» — ледве чутно прошепотіла вона. — «Юнака?»

Данило глянув на неї, і в його очах була та сама давня печаль.

«Я бачив тебе, Аліно. Бачив, як ти йдеш за своїм вінком. Бачив, як він... як я... дарую тобі твою частку. А потім ти зникла. І я прокинувся з відчуттям, що я щойно повернувся з довгої подорожі, яка тривала сто років».

Він нарешті підвів на неї погляд, прямий і відкритий.

«Це не просто сни. Це пам'ять. І я думаю... я думаю, мій борг ще не сплачений. А твій шлях — тільки починається».

У цю мить легкий порив вітру зірвав з дерева кілька листочків і поклав їй просто на коліна. Один з них був немов обпалений по краях — тонка, ледве помітна смужка наче вогняного відтінку.

Загадка була уже не у сні. Вона сиділа поруч із нею на лавці, торкалася її пальців, дивилася їй у очі. І Аліна розуміла, що її звичайне життя вчительки, з його уроками, чайниками і котом, вже ніколи не буде колишнім. Двері відчинилися, і тепер їй належало вирішити — чи сміливо увійти в них, чи намагатися захлопнути, знаючи, що таємниця вже просочилася в її світ.