Глава 12

Аліна повернулася додому з відчуттям, ніби її світ, такий звичний і передбачуваний, злегка змістився. У її маленькій квартирі, де кожен предмет був на своєму місці, тепер стояла запакована картина. Вона не поспішала її розгортати, бажаючи продовжити цей момент очікування, зберегти відчуття чуда. Вона поставила її на крісло біля вікна, де впадав місячний світло.

«Він закоханий», — подумала вона, і ця думка не лякала, а зігрівала зсередини, наче перше весняне сонце. Як же давно вона не відчувала себе такою — бажаною, цікавою, побаченою не просто як вчителька, а як жінка. Вона приготувала чашку ромашкового чаю, ввібралася в крісло, вкрила ноги м'яким пледом і дивилася на темний контур подарунка.

Щастя. Воно було таким простим сьогодні ввечері. Простою розмовою, поглядом, посмішкою, теплом кота на колінах. І тепер, сидячи в тиші, вона згадувала інше щастя — з дитинства. Яскраві, немов ілюмінації, свята. Дні народження з мамою та татом, коли на столі стояв домашній торт із рожевим кремом. Новорічні ранки, коли знаходила під ялинкою ляльку в блискучій сукні. Весняні прогулянки з подругами, коли пускали кораблики в калюжах.

Вона перебирала в пам'яті один свято за іншим, і раптом її думки наштовхнулися на порожнечу. Було одне свято, яке всі діти любили, свято літа, вогню та води... Вона намагалася згадати, але не могла. Ніби хтось взяв і вирвав цю сторінку з її книги спогадів. Івана Купала. Вона ніколи не святкувала Івана Купала? Це було дивно. Здавалося б, таке яскраве, магічне свято мало б залишити слід. Але в її пам'яті була тиша.

Вона допила чай, лягла у ліжко із відчуттям легкої розгубленості. Засинаючи, вона не знала, що порожнеча в пам'яті — це лише двері. І ці двері зараз відчинялися.

Її сон був настільки ясним і реальним, що він не відчувався як сон. Вона раптом опинилася на узліссі, залитому м'яким сріблястим світлом. На ній була довга біла сорочка з льону, що дихала в такт її тілу, а на голові — легкий вінок із живих квітів. Навколо неї сміялися подружки в таких самих простих сукнях. Вони збирали ромашки, волошки, зірочки польових квітів, плели вінки і співали старі пісні, яких Аліна ніколи не чула, але слова й мотив самі линали з її губ.

Потім усі рушили до озера. Вода була чорною та таємничою, і вона відображала не місяць, а мільйони зірок. Дівчата, щособливо шепочучи, пускали свої вінки на воду. Аліна зробила те ж саме. Її вінок, немов живий, похитнувся на маленькій хвилі, потім вирівнявся і поплив. Не туди, куди інші, а вздовж берега, у темряву чагарників.

І вона пішла за ним. Її ноги босі не відчували ні колючок, ні холодного каміння. Вона йшла, немоб керована невидимою ниткою, не відводячи погляду від білої плямочки свого вінка, що маячив у темряві. Вона йшла дуже довго, але не відчувала втоми. Нарешті, струмок виніс вінок на маленьку мілину, де він і застряг, обвивши собою старий корінь.

І тут вона побачила його. Юнака, що сидів на березі, сперши підборіддя на коліна. Він підвів голову, і її серце завмерло. Він був дуже схожий на Данила. Та сама форма обличчя, той самий розріз очей. Але у цих очах була давня, немов з тисячоліть, печаль, а у посмішці — легка дитяща знітковілість.

— Мій вінок ти прийняв, — сказав юнак, і його голос звучав як шелест листя.

Він підвівся і простягнув до неї руку. Вона, не вагаючись, прийняла її. Його зваливали Іваном. Вони пішли разом у ліс, і він розповідав їй про траву, про дерева, про таємниці, що заховані в найглибших лігвах. Раптом він зупинився. На галявині, освітленій дивним, ніби внутрішнім світлом, росла папороть. Але це не була звичайна папороть. Її листя випускали ніжне сріблясте сяйво, а по краях ішла тонка кайма з живого вогню, який не жеврів, а танцював.

Іван підійшов і з легким тріском, ніби ламав крижинку, відломив невелику гілочку. Потім, мовчки, назбирав нових волошок і сплетів їх у простий, але дивно гармонійний вінок. Він поклав у середину гілочку папороті, що світилася, і надів цей живий вінець на її голову.

— Носи. Це твоя частка, — сказав він.

Це було так казково, так доречно, що в її грудях розлилося тепло щастя. Але потім він відпустив її руку і зник за деревами, ніби розтанув у повітрі. Вона кинулася за ним, кликала, але ліс раптом став чорним і ворожим. Гілки хватали її за сукню, коріння спотикало ноги. Вона бігла, роздираючи темряву, але не могла знайти. Він зник. Вона загубила його.

Вона прокинулася від власного стогону. У грудях була туга, така сильна і глибока, що аж боляча. На підвіконні вже серели ранкові сутінки. Шостий година. Відчуття втрати зі сну перетворилося на фізичний біль. Їй не хотілося рухатися, вставати, жити в цьому реальному світі, де не було ні чарівного лісу, ні юнака з вінком з папороті.

Вона змусила себе підвестися, зробила каву і знову ввібралася в крісло, закутавшись у плед. За вікном починався новий день, але її душа ще була уві сні. Вона дивилася на сонце, що підіймалося над дахами, і думала про те, що колись вже бачила цей сон. Не сон. А той погляд, який кинув на неї Іван перед тим, як зник — це був погляд Данила з її першого побачення. Погляд, в якому впізнання й болюча, давня ніжність змішалися з немов би жахом.