Глава 11

Цезар прокинувся. Це було не раптове, шокове пробудження, а повільне спливання з глибин незвичайного сну. Котячі сни — це зазвичай калейдоскоп ефемерних відчуттів: полювання за променем, аромат печеної курки, запам’ятований тепло людських рук. Але сни Цезара, хранителя, були іншими. Вони були насичені образами та почуттями, які він збирав, мов пилок, з енергії будинку та його мешканців.

Йому приснився Данило. Але не такий, яким він був зараз — холодний і зібраний, а збентежений, немов дитина. Він бачив, як Данило йде повз нього, не дивлячись, не помічаючи. Йшов на звук жіночого голосу, що долинав крізь туман. Ця жінка, чий образ лише угадувався, простягла до нього руку, і Данило, наче лялька, пішов за нею. А потім — найжахливіше. Жінка обернулася, кинула на Цезара погляд, повний не тепла, а володіння, і взяла Данила за руку. Він пішов, не озираючись. Залишив. Цей снивлений біль був настільки реальним, що, прокинувшись, Цезар відчув глибоке, тремтливе відчуття втрати. Він зірвався з оксамитового лежака, його сива шерсть злегка зіпсувалася.

Він пройшов крізь апартаменти, його тіло було напружене, а вуха повернуті вперед. Запах свжого кави та яєшні вивів його на кухню. І ось він побачив — Данило стояв біля плити, спокійний і реальний. Серце Цезара забилося повільніше. Сон розвіявся, наче дим, залишивши по собі лише попередження.

Він підійшов, терся об ногу господаря, відчуваючи його тверду опору, його присутність. Він був тут. Він не пішов.

— Сніданок, старий друже? — тихо промовив Данило, відчиняючи пакет із кормом. Звук сипкого грануляту був звичним і заспокійливим.

Кіт почав їсти, а Данило сів за стіл із чашкою капучіно. Пар піднімався над чашкою, творячи ефемерні візерунки. Коли перша порція кави була випита, Данило звернувся до кота, його голос був низьким і серйозним:

— Ну що ж, Цезаре? Ти думав? Розкажи мені, що ти знаєш про неї. Про Аліну.

Цезар перестав вилизувати лапу. Його золоті очі зустрілися з очима Данила. Він видав низку тихих звуків: не просто «мур» чи «мяу», а щось на зразок муркотіння, що переривається короткими видихами та зміною тону. Для стороннього слухача це були б просто котячі звуки. Але Данило, який виріс поруч із цим створінням, вмів читати цю примітивну, але виразну мову. Він чув спогади, вплетені в ці вібрації.

Кіт «розповів» йому. Про літо, багато літ тому. Про молоду дівчинку, що приходила в цей дім не як господиня, а як гість. Вона пахла сонячним осіннім листям і диким щавле. Вона гралася в садку з донькою прадіда Данила, і молодий тоді Цезар любив дрімати поруч, відчуваючи її лагідні руки. А ще він «показав» — образами, що народжувалися в уяві Данила, — іншого хлопця. Юнака з цього роду, закоханого, пристрасного, але слабкого. Їхній роман був ніжним та недозволеним, бо сім'ї були нерівні. Багатство тут зіткнулося з простотою, і перемогли звичаї. Хлопець підкорився волі родини, а дівчина зникла з їхнього життя.

— Вона... з того часу? — тихо запитав Данило, і в його голосі пролунала не лише цікавість, а й щось на зразок пізнання.

Цезар мовчки дивився на нього. Його погляд говорив: «Вібрації однакові. Душа та сама».

Данило хотів щось сказати, розпитати більше, але в цей момент задзвонив телефон. Дзвінок був від директора інституту мистецтв, який ввічливо, але наполегливо запрошував його на вечірню конференцію, присвячену сучасній портретній живопису. Світ знову нагадав про себе. Данило, після миттєвого коливання, погодився. Потім, не відкладаючи, набрав інший номер.

— Аліно Петрівно? Це Данило, — сказав він, і його голос раптом став м'якшим. — Ви вже на роботі? Я розумію... Я хотів запросити вас на вечерю. Сьогодні ввечері, після моєї конференції, о восьмій?.. Чудово. Я забронюю стіл.

Після розмови він пішов у майстерню. Портрет, над яким він працював, був майже готовий. Він взяв пензель, і наступні кілька годин проминули в абсолютній концентрації. Він не лише закінчував роботу; він вкладав у неї щось більше — частину того розуміння, що прийшло до нього після розмови з котом. Коли останній мазок був зроблений, він відступив на крок. Картина дихала. Він зробив кілька фотографій на телефон, щоб показати їй.

Вечір настав. Ресторан, який він обрав, був невеликим і затишним, з атмосферою, що розслабляє. Столик в окремій ніші забезпечував інтимність. Він замовляв стіл заздалегідь. Ось він сидів, нервуючи, очікуючи.

І ось з'явилася вона. Аліна увійшла не поспішаючи, оглядаючись. На ній була не робоча блузка і спідниця, а просте, але елегантне лілове плаття з вовняного трикотажу, що облягало її струнку фігуру і падало м'якими складками трохи нижче коліна. Воно не було яскравим чи викликаючим, але воно підкреслювало її природню ніжність. Її волосся було розпущене, і вона зробила легкий, майже непомітний макіяж. Він дивився на неї і розумів, що бачить не просто вчительку. Він бачив жінку, чия краса була в спокої та щирості, і цього разу він дивився на неї зовсім іншими очима — очима людини, що почала розгадувати таємницю, що оточувала її.

Вони сіли. Замовили шампанське та страву в японському стилі — він знав про її любов до цієї культури. Розмова текла плавно, легко. Вона розповідала про шкінний день, він — про конференцію. Між ними відчувався електричний струм чогось нового, незвіданого.

— Я хотів би вам дещо показати, — сказав він після десерту і дістав телефон. — Картина, над якою я працював останніми днями.

Він показав їй знімок. На портреті була вона, але не така, якою вона була в класі. Це був образ, сповнений внутрішнього світла і легкого сум'яття, немов він вловив ту частину її душі, що була прихована за вчительською рівністю.

— Яка красива картина... — видихнула вона, і її очі наповнилися щирим здивуванням.