Глава 10

Данило закінчив роботу над портретом, але спокій так і не повернувся. Відчуття збудження та незрозумілої тривоги не відпускало. Він пройшов крізь анфіладу бездушних кімнат, зупинившись біля однієї з дверей, яку завжди замикав. Це була кімната батьків.

Ключ із старовинного бронзового ключа обернувся у замку із глухим ляскотом, наче пробуджуючи минуле. Повітря тут було нерухомим, насиченим запахом старовинного паперу, дерева та ледь вловимої парфумованої пудри, якою користувалася мати. На стінах — портрети. Батько, суворий чоловік із проникливим поглядом великого колекціонера, для якого світ був каталогом рідкісних речей. Мати, лагідна жінка, чия любов була тихим гаванем для двох егоїстичних геніїв — чоловіка й сина.

Він оглянув кімнату. Скриньки, вітрини, засклені шафи — кожен предмет був свідченням батьківської пристрасті. Це не було мистецтво заради мистецтва; це було полювання, володіння, систематизація. Він згадав, як батько, рідко показуючи емоції, сяяв, отримуючи черговий артефакт. Згадав матір, яка завжди підтримувала ці його захоплення, а потім, у своїй кімнаті, тихо розповідала синові казки, намагаючись розвіяти його дитячу суворість. Вони хотіли бачити його щасливим, розуміючим, «нормальним». А він став тим, ким став. Холодним деміургом. Він мав усе: талант, гроші, визнання. Але, дивлячись на їхні обличчя, він відчував лише глибоку, роз'їдаючу самотність. Він був сам у центрі свого досконалого світу.

Його погляд спинився на невеликому постаменті в кутку. На ньому стояв виріб із темного, відполірованого каменю, що нагадував величезну папороть. Таку саму, набагато меншу й живу, він бачив на підвіконні у тієї вчительки, Аліни. Інстинктивно, як колись показував йому батько, він натиснув на приховану кнопку в основі каменю.

Від вироба з легким гудінням пішло світло, що проектувало у повітря прозорий екран. На екрані виник нейтральний жіночий голосовий інтерфейс. «Система активована.Ваш запит?»

Данило, відчуваючи дивну посмішку на своїх губах — посмішку батька-колекціонера — промовив: —Інформація. Аліна Петрівна Мельник. Її теперішнє місце перебування та активність.

Екран наповнився текстом та знімками. Адреса, місце роботи, розклад занять у школі, відомості з архіву... Все було сухим, лаконічним, мертвим. Він пробіг оком, закрив проектор і вийшов, щільно зачинивши за собою двері. Ці дані нічого не пояснили. Вони лише підсилили голод.

Він спустився до вітальні, де на розкішному дивані, немов сірий примарний лев, лежав кіт Цезар. Він ліниво підвів голову, його старі, мудрі очима оцінили господаря і, нічого не виявивши для себе цікавого, він стрибгнув униз і пройшов на свій окремий оксамитовий лежак — маленьку фортецю всередині фортеці.

Данило сів у крісло навпроти. —Знаєш, — тихо почав він, звертаючись до кота, — я познайомився з однією людиною. Здається, ти мав би її знати. Вона... з тих світів.

Цезар перестав вилизувати лапу і підвів на нього свій загадковий погляд.

— Так, — продовжив Данило, — ти її знаєш. І ти мені допоможеш. Подумай добре.

Він дістав телефон і показав коту збережене з екрану зображення Аліни — ту саму, що бачив у своїй базі даних. Цезар нахилив голову, його зіниці розширилися, вловлюючи кожен піксель. Мовчання затягнулося. Воно не було порожнім; воно було насичене думкою, спогадом. Потім кіт повідно відвів погляд і почав нібито дрімати. Данило знав — це не означало відмову. Це означало: «Мені потрібен час».

Він пішов у свою спальню, залишивши кота наодинці з його думками.

А Цезар дійсно думав. Він не був звичайною твариною; він був хранителем цього дому, свідком поколінь. Він пам'ятав батьків Данила, пам'ятав їхніх батьків — прабабусю й прадіда, які також були колекціонерами, але не лише речей. Вони збирали легенди, вірвалися в тонкі світи. Він згадав їхню доньку, свою першу господиню, яка мала такий самий ясний, спокійний погляд. І він згадав, що в тієї доньки була подруга — дівчинка з сусіднього села, що приходила в гості влітку. Вони разу грали в садку, і кіт, тоді ще молодий, любив грітися поруч. Та дівчинка, тепер він це бачив, була схожа на ту, чиє фото щойно показав господар. Схожа не просто рисами обличчя, а чимось невловимим — світлом, що йшло зсередини.

Цезар згадав усе це, а потім, з легкістю істот, що не обтяжені людськими сумнівами, заснув, знаючи, що зранку, за традиційною чашкою кави, він поділиться цими спогадами з Данилом. Гра дійсно змінилася, і він, древній дух у подобі сивого кота, мав стати одним з її головних гравців.