Данило йшов до інституту своєю звичайною, впевненою ходою. Ранкове сонце грало у вологих від дощу бруківках, але він не помічав цієї краси. Він бачив світ як набір кольорів, ліній і форм, які можна використати. Він був успішним, визнаним художником, чиї роботи купували за суми, які більшість його студентів не бачили за все своє життя. Невеликий будинок у центрі міста, який він успадкував від батьків-колекціонерів, був не просто житлом — це була фортеця, ідеально облаштована порожнеча.
Його лекції були подібні на вистави. Він входив до аудиторії, і мовчання впадало миттєво. Його зовнішність — витончені риси обличчя, задумливі очі, недбало відкинутий чуб — була першим твором мистецтва, який він демонстрував світові. Він говорив тихо, але кожне слово було чітким і прямим, наче удар пензля.
— Мистецтво — це не про емоції, — говорив він, обводячи поглядом приголомшених студентів. — Емоції — це сировина, бруд. Мистецтво — це про контроль. Про те, щоб взяти цей бруд і перетворити його на щось досконале. Ви не повинні відчувати, ви повинні змусити відчувати інших. Це магія. Іллюзія.
Він міг злегка торкнутися руки студентки, що намагалася змалювати натюрморт, і така дрож пробігала по її тілу, що вона роняла вугілля. Він міг однією фразою зруйнувати чиюсь роботу і звести з розуму наступного тижня. Він був ідолом, і він це знав. Але за цим шаром блиску не було нічого. Лише холодний, методичний розум деміурга, що спостерігав за світом з висоти своєї вежі зі скла і каменю.
Його соціальне життя було таким же бездоганним і пустим. Вечірки, вернісажі, багаті «друзі» — все це було частиною його гри. Він міг бути чарівним, дотепним, загадковим. Але коли він повертався додому, до свого просторого, але неймовірно бездушного будинку, де на білих стінах висіли лише його власні, досконалі роботи, його обличчя застигало. Єдиною живою істотою, яка мала до нього доступ, був сивий кіт Цезар, і той, здавалося, розумів натуру свого господаря і тримав дистанцію, муркотячи лише тоді, коли йому давали їсти.
Зустріч з вчителькою, Аліною, спочатку не зробила на нього жодного враження. Мила, трошки дивна жінка з зацікавленим поглядом. Ще один об'єкт для спостереження. Мить, що розважила його під час дощу. Він записав її номер з такою ж необов'язковістю, з якою колекціонер кладе на полицю цікавий камінь.
Але потім він сів за мольберт. Перед ним була та сама картина, що висіла в повітрі під час їхньої митічної «візії» — ніч Івана Купала, дівчата біля води, вогні. Все було готово, крім однієї деталі — обличчя центральної дівчини. Він пробував раз за разом, але виходили лише маски, красиві, але мертві. Він не міг змусити її жити.
І раптом, коли він узяв у руку пензель, перед ним постало не власне уявлення про ідеал, а конкретне обличчя. Обличчя Аліни. Її ясні, трошки сумні очі, які вловлювали кожен промінь світла, її легка, несмілива посмішка, що з'являлася, коли він розповів про кота. Він намагався відкинути цей образ, вважаючи його занадто звичайним, але його рука, зазвичай така слухняна, раптом набула власної волі.
Він почав малювати. Не так, як завжди — з холодним розрахунком. Цього разу він малював з нав'язливою, майже лютою відданістю. Він не міг зупинитися. Годинами він стояв перед полотном, забувши про їжу, про сон, про все. Він виписував кожну лінію, кожен півтон з такою інтенсивністю, наче намагався вловити не саму жінку, а ту іскру чогось справжнього, що він відчув у її дотику.
Коли останній мазок був зроблений, він відступив, відчуючи незвичну фізичну втому. І він побачив.
Дівчина на картині була Аліною. Але не тією, яку він бачив у кав'ярні. Це була її сутність, осяяна вогнями давнього свята. Вона дивилася на нього з полотна, і в її очах була не просто жива іскра — там була мудрість, спокій і якась давня, глибока печаль. Вона посміхалася. Не йому, а крізь нього, ніби бачила щось таке, що було недоступне йому.
І найдивніше — він відчув, що знає її. Не кілька днів, не одну зустріч. А століттями. Що вони були знайомі дуже давно, у іншому житті, в іншому вимірі, і ця зустріч була лише продовженням чогось незавершеного.
Це відчуття було настільки реальним і потужним, що пройшло крізь його холодний контроль, наче землетрус. Він уперше за довгі роки відчув щось справжнє. Не імітацію, не гру, а щось, що торкнулося самих глибин його істоти.
Він стояв перед своїм творінням, демон у людській подобі, зачарований живою душею, яку він сам же і викликав на полотні. І він розумів — ця гра раптом перестала бути грою. Вона стала небезпечною.