Глава 8

Справжнє життя, з його кавою та подругами, виявилося найкращим ліком від містичних жахачів. Наступного дня, після чергової безсонної ночі з кварцом у долоні, Аліна Петрівна зателефонувала Тані.

Вони сиділи в затишній кав'ярні «Кому», де пахло свіжою випічкою та карамеллю. Аліна замовила капучино, Таня — американо з двома шотирами еспресо, а до столу взяли велике полуничне тістечко з безмежною кількістю кремових троянд.

— Отже, розказуй, — Танина вдача була схожа на її каву: міцна, гіркувата, але з чіткою цілющою дією. — У твоїх очах грає драма масштабів «Війни і мир». Хто помер? Чи може, нарешті з'явився хтось, хто не боїться, що його занурить у глибини віків?

Аліна зітхнула, обертаючи ложку в порожній чашці. —Ніхто не помер. І ніхто не з'явився. Це... смішніше.

— О, це вже цікаво. Смішніше за підручник з історії середніх віків? — Таня підібрала довжелезну руду косу і з ентузіазмом відламала шматок тістечка.

— Я чекаю на хлопця зі сну. Це прозвучало так невибагливо,що Аліна сама розсміялася.

— Перепрошую? — Таня зняла окуляри, щоб краще вдивитися в подругу. — Ти хочеш сказати, що твій ідеал — це вигаданий персонаж? Це новий рівень, Ліно. Я вражена. І де ж ти шукаєш таких? У відділі «Мрії та фантазії»?

— У мене був сон, — почала Аліна, і розповіла. Не всю правду, звичайно. Без каменю на столі та папороті в хлібі. Лише про Данила, його усмішку, теплий камінь у долоні та відчуття абсолютного щастя.

— І ось я тепер, доросла жінка, вчителька з стажем, сиджу і чекаю, коли ж у моєму житлі з'явиться чоловік з таким самим поглядом і з таким самим каменем, — закінчила вона, відчуваючи себе ідіоткою, але водночас і полегшено.

— Чудово! — вигукнула Таня. — Просто чудово! Значить, ти жива. А я вже думала, ти там зкам'яніла між своїми вазами та пергаментами. Але, Ліно, давай трохи модернізуємо запит Всесвіту. Хай він буде не лише з каменем, але й, скажімо, з гарними руками. І з власною квартирою. Краще — з двома. І щоб не пив. Це важливо.

Вони сміялися, придумуючи все більш абсурдні вимоги до «хлопця зі сну», і Аліна відчувала, як той містичний жуть поступово відступає, розчиняючись у теплій атмосфері кав'ярні та щирій подружній турботі.

— А от я, — оголосила Таня, з важливим виглядом відставляючи порожню тарілку, — нарешті, знайду собі хвилину між трьома роботами, щоб познайомити Олега з батьками. У неділю. Мені здається, мама вже готує список запитань про його фінансові перспективи та здатність годувати її онуків домашніми борщами.

— Він витримає? — підіграла Аліна.

— Як міцний горіх. Він же мене витримав. Значить, і маминий допит подолає.

Вони просиділи ще з півгодини, поки Таня не помчала на чергову зустріч. Аліна залишилася, допиваючи вже холодний капучино і дивлячись у величезне вікно, за яким пливли незнайомці. Відчувала себе дивно заспокоєною. Може, Таня була права? Можливо, ці знаки — лише проекція її власного бажання бути щасливою, знайти свою путь?

Вона допила каву, сплатила рахунок і вийшла на вулицю. День був сірим і вітряним. Вона розкрила парасольку, але рівний порив вітру вирвав її з руки. Помаранчева парасолька грузько затріщала по асфальту і покотилася до самих дверей кав'ярні.

— Ах ти ж... — буркнула Аліна, кидаючись за нею.

Але хтось випередив її. Довгоногий молодий чоловік у світлому дощовику вже нахилявся, щоб підняти її майно. Він простягнув парасольку, і його рука з незграбною грацією затрималася в повітрі.

— Ваша, здається?

Аліна підняла очі, щоб подякувати, і слова завмерли у горлі. На його зап'ясті, прямо над кісткою, чорною тушшю була виведена витончена татуювання — та сама гілочка папороті, що й у її камені. Досконала, з витонченими завитками.

Вона мовчки дивилася з татуювання на його обличчя. На темні, з усіма відтінками коричневим та зеленого, очі. На густий чуб, що впав на лоб. І раптом... це було наче удар струмом. Не зовсім видіння, а радше відчуття. Вона не бачила світлу кімнату, але відчула його запах — олія, розчинник, дерево. Вона побачила, як він стоїть перед мольбертом, а на ньому — нічна сцена: дівчата у вінках, багаття, темний ліс. Картина була майже готова, але фігура центральної дівчини була лише намічена, розмита, ненаписана. Біля його ніг, на колінах, муркотів сивий кіт, а в самому чоловіку була сумна втома, немов він шукав щось, чого не міг знайти.

— ...все гаразд?

Його голос повернув її дощовий день. Він дивився на неї з легким занепокоєнням.

— Так, вибачте, — вона насилу зібралася, приймаючи парасольку. Її пальці ледь торкнулися його, і вона відчула те саме тепло. Те саме, що і уві сні. Воно пройшло від точки дотику по всій руці, налишивши після себе тремтливе, приємне поколювання. — Просто... ваша татуювання. Вона дуже красива. Це... щось означає?

Він посміхнувся, і ця посмішка зробила його обличчя зовсім юним. —Дякую. Це нагадування. Шукати свій таємничий цвіт, навіть якщо всі навколо кажуть, що його не існує. Виглядає трохи дико, я знаю.

— Ні, зовсім ні, — поспішно сказала вона. — Це прекрасно.

Між ними повисла незручна пауза. Він позіхнув у бік кав'ярні. —Вибачте за дивне питання, але я тільки-но хотів зайти випити кави, щоб розігнати цю осінню млость. Можливо, ви... приєднаєтеся? Як знак подяки за порятунок парасольки? — він знову усміхнувся, і в його очах з'явилися веселі зірочки.

Аліна Петрівна, яка ще хвилину тому була впевнена, що йде додому, раптом відчула такий прилив бажання повернутися в ту саму кав'ярню, що аж захопило дух.

— Знаєте, чому б і ні? — сказала вона. — Я тільки-но звідти. Але ще одна чашка кави ніколи не завадить.