Глава 7

Сон був насичений такий яскравий, що на мить перестав бути сном. Він стояв перед нею, Данило, і усміхався такою усмішкою, від якої защемлювало в грудях наяву. Світло було м'яким, золотим, наче не від сонця, а від самого повітря. Він щось говорив, але смисл його слів розчинявся, залишаючи лише теплу мелодію. Потім він взяв її руку, розпрямив долоню і поклав у неї маленький, гладкий камінь.

Він був не звичайний, не з тих, що валяються на березі річки. Це був шматочок прозорого кварцу, але всередині нього, наче в пастці з льоду, була замкнена крихітна, досконала гілочка папороті з чистою срібла. Вона торкнулася його пальцем і відчула не холод каменю, а дивне тепло, що пульсувало в такт її власному серцю. «Щоб ти пам'ятала», — почула вона його голос, вже чіткий і реальний, і раптом сон розвіявся.

Аліна Петрівна прокинулась із чітким відчуттям цього каменю в долоні. Пустота в руці боліла, наче справжня рана.

А тепер він був тут.

На її власному столі в учительській, біля підручників,  лежав саме той предмет. Той самий кварц із срібною папороттю всередині. Він лежав на темній поверхні дерева, немов крапля світла з іншого виміру.

Вона завмерла на порозі, дихаючи переривчасто. Розум відмовлявся сприймати. Це неможливо. Хто? Навіщо? Вона несвідомо оглянулася, наче очікуючи побачити його, Данила, що стоїть у куті і дивиться на її реакцію. Але в кімнаті були порожні стільці, завішена дошками та картами.

Підійшовши повільно, немоб під час грози, вона простягнула руку. Пальці ковзнули по гладкій, холодній поверхні. Зараз камінь був холодним. Але вона пам'ятала той сонний теплий пульс. Вона взяла його в долоню. Він був важчим, ніж здавався. Це не була галюцинація. Це був реальний, твердий об'єкт. Предмет зі сну. Ключ від дверей, яких не існувало.

Весь день вона не знаходила собі місця. Уроки минали на автоматі. Діти були тихішими за звичай, відчуваючи її відсутність. Кварц лежав у кишені її светра, важив, як гора, і палав, як вугілля. Він був доказом. Але чого? Її божевілля? Або чогось іншого, більш неймовірного?

Після занять вона, не пам'ятаючи як, опинилася на вулиці. Потреба в рутині, в чомусь звичайному, привела її в невеликий продуктовий магазин біля будинку. Вона машинально взяла кошик, підійшла до вітрини з хлібом. Її рука простягнулася за звичайною «городською» булкою, але раптом завмерла в повітрі.

Поруч, на полиці зі спеціальним хлібом, з насінням та злаками, лежав одинока буханочка. І на її скоринці, втиснута в тісто перед випіканням, лежала ідеально викладена з насіння соняшника гілочка папороті. Та сама, що була вкладена в камінь. Досконала, символічна, неможлива.

Аліна Петрівна відступила на крок, відчуваючи, як земля пливла з-під ніг. Це вже не могло бути збігом. Це був знак. Система. Щось велике і незбагненне намагалося з нею говорити.

Вона вийшла з магазину без хліба, з холодним каменем у кишені та палаючими думками в голові.

Сидячи в напівтемній квартирі, вона крутила кварц у пальцях, спостерігаючи, як світло від настільної лампи грає у його глибинах.

«Що ти хочеш мені сказати?» — подумала вона, звертаючись не до каменю, а до того, хто його послав. Сон Данила був щасливим, він обіцяв пам'ять. Але ця низка зустрічей — на столі, в магазині — це було не про минуле. Це було про теперішнє.

Можливо, це не Данило посилав знаки. Можливо, це була сама Всесвіт, який використовував образ з її найпотаємніших спогадів, щоб вказати на щось. Папороть. Символ міфологічного квіту, який розкриває таємниці, показує шлях до скарбів.

І раптом їй у голову прийшла проста, але вражаюча думка: а що, як скарб — це не щось, що вона має знайти, а щось, що вона має зрозуміти? Що її власне щастя — не загублена річ минулого, а жива можливість теперішнього, яка просто чекає, коли вона розпізнає його знак?

Вона стиснула камінь в долоні, тепер уже відчуваючи не страх, а цікавість. Замість паніки з'явився детективний азарт. Слідча щастя отримала свою першу справжню зачіпку. І вона була налаштована розкрити цю справу.