Глава 6

Щоразу, повертаючись додому після чергового довгого дня в школі, Аліна давала собі одну обіцянку — справжню чашечку кави. Не ту поспішну гірку, що вона ковтала між перевіркою зошитів і складанням планів, а ритуал. Втома була глибокою, кістковою, і лише ця обіцянка дозволяла їй не звалитися відразу на ліжко, а дістатися до своєї затишної кухні.

Вона з насолдою помелювала свіжоспечені зерна, люблячись ароматом, що заповнював простір — густим, горіховим, з нотками чорного шоколаду. Заварювала у френч-пресі, не поспішаючи, даючи настоїтися. Потім насипала у велику керамічну чашку, з якої так добре грілись долоні, і незмінно ставила поруч величезне тістечко, сьогодні — з вершковим кремом і шматочками персика. Це була її мала, легальна розкіш, нагорода за виживання.

Вона сідала у свій улюблений крісло-гніздо, закутавшись у м'який плед, і пила капу повільними, розміреними ковтками. За вікном темніло, а вона, замість того щоб бігти, просто існувала. Дивно, але саме після цієї порції кавіїну, який, здавалося б, мав би розганяти сон, її повіки начинали зливатися. Теплота розливалася тілом, розслабляючи кожен м'яз, а думки починали розпливатися. Чашка спорожніла, на тарілці залишилися лише крихти, і Аліна, ледве добравшись до ліжка, занурювалася в сон миттєво, наче в прірву.

І одразу починалися сни. Не прості, а ті, що були відчуттєвіші за яву.

Цього разу вона йшла дорогою, що не була ні однією з тих, що вона знала. Вона змінювалася під її ногами: то ставала старовинною бруківкою, вкритою мохом, то прозорим скляним мостом над безоднею, усіяною зорями. Повітря вигиналося від струмків світла, що били з нізвідки, освітлюючи шлях. В кінці цієї магічної дороги стояла постать. Чоловік. Він був одягнутий у щось давнє, елегантне — плащ, що здавався сотканим із ночі та блискавок. Він не говорив нічого голосом, але вона чула його поклик глибоко всередині, ніби він кликав її беззвучним ім'ям.

Їхні погляди зустрілися. Вона дивилася йому в очі — глибокі, як колодязі минулого, — і в їхній глибині побачила своє власне відображення. І раптом її охопило не просто цікавство чи страх, а щось потужніше, давно забуте. Це було наче падіння, яке починається з усвідомлення, що ти вже летиш. Кохання. Це слово пролунало в її свідомості беззвучним гулом.

Він простягнув руку, сказав щось. Вона не чула слів, лише шепіт сенсу, що розтанув у повітрі. Вона хотіла підійти ближче, торкнутися, але в цю мить простір навколо них почав руйнуватися. Земля під ногами чоловіка розкрилася, і він почав падати у яскраву, сліпучу безвість. Не роздумуючи, вона кинулася за ним, відчуваючи, як її тіло втрачає вагу, перетворюючись на пір'їнку, готову літати за ним крізь хаос і світло.

Вона хотіла кричати, але не чула власного голосу. Хотіла летіти швидше, але безвість засмоктувала її, як павутина...

ДЗИНЬ-ДЗИНЬ-ДЗИНЬ!

Різкий, безжалісний звук розтяв сновидіння навпіл. Марія аж підскочила на ліжку, серце билося часто-часто. Сліпуче сонячне світло заливало кімнату. Будильник. Вона миттєво зрозуміла — вона може запізнитися.