Глава 5

Вікно інституту залишало за спиною, але відчуття сирої, похмурої осені йшло слідом за нею, аж до порогу лікарні. Ці лікарняні коридори з їхнім антисептичним запахом болю та очікування стали другим домом, тимчасовим і тривожним.

Марія увійшла в палату, де на білому ліжку, зменшившись урозмір, дрімала її бабуся. Повітря було густим від ліків і важкого дихання. —Бабусю, я принесла обід, — тихо промовила вона, розпаковуючи їжу. Стара жінка ледве помітно посміхнулася,не розплющуючи повністю очей. Її рука, вкрита зморшками та зсинцями від уколів, ледь ворухнулася. Марія взяла її в долоні — холодну, крихку, наче пташине крило.

Не чекаючи, коли бабуся прокинеться, вона пішла шукати лікаря. Той, молодий і стомлений, вийшов до неї, похмуро studying історію хвороби. —Стан стабільний, але, на жаль, покращення мінімальне, — говорив він, уникаючи її пильного погляду. — Потрібні кращі ліки, а вони... ви розумієте. —Я розумію, — відповіла Марія, і ці слова були важкі, наче з каменю. — Я знайду кошти. Обіцяю.

Повернувшись у палату, вона сіла біля ліжка. Бабуся знову дрімала. Очікуючи, Марія машинально перегортала старий журнал з полички. І раптом... її погляд заціпився. Не на тексті, а на маленькій чорно-білій фотографії в розділі «Вакансії». На ній була зображена дівчина у масці. Маска була немов дві краплі води схожа на ту, що зв'язала її бабуся — витончену, з хитромудрим візерунком, ніби талісман. Оголошення запрошувало на роботу в кафе «Весняний сад». Обов'язки: миття посуду. Робота по вечорах.

Серце Марії забилося частіше. Це був знак. Вона вийшла в коридор, дістала телефон із замітаними клавішами та набрала номер друга. —Андрію, ти можеш зайти? Тут... Тут є один варіант.

Він прийшов швидко, наче чекав поруч. Вони пішли до кафе, що знаходилося всього за кілька кварталів від лікарні. Їх зустріла жінка літ із добрими, втомленими очима. —Бачу, дівчина старанна, — сказала вона, оглядаючи Марію. — Робота нелегка: вечірня зміна, посуд, підлоги. Але платимо чесно. Сума,яку вона назвала, здалася Марії неймовірним багатством. Її вистачило б на ліки, на кращі процедури для бабусі, на їжу. На життя. —Я згодна, — сказала вона, і голос не тремтів. —І я буду допомагати, — впевнено додав Андрій. — Я зараз розношу піци, зарплата непогана. Разом впораємося.

Вони вийшли з кафе, і осінь раптом здалася не такою вже й похмурою. Повітря було холодним, але свіжим, обіцяючим. Вони сіли на лавку в невеличкому сквері. Говорили про все і ні про що: про навчання, про бабусю, про майбутнє, яке вже не здавалося таким безнадійним. —Ти така сильна, — раптом сказав Андрій, беручи її руку. Його долоня була теплою і надійною. — Я... я захоплююся тобою.

Він дивився їй у вічі — ті самі глибокі, немов осінні опівнічні озера. І раптом схилився, і його губи торкнулися її губ. Це був не палкий, а щирий поцілунок. Поцілунок, в якому була підтримка, розуміння і перша, несмілива зізнанність. Він був наче печатка на їхній угоді боротися разом.

Відчуваючи, як щоки заполоніла рум'янець, Марія дістала зі сумки невеликий предмет, загорнутий у м'яку тканину. Це була маска. Та сама, що зв'язала бабуся — вишукана, повна якогось стародавнього секрету. —Тримай, — прошепотіла вона, передаючи йому талісман. — Вона... захищає. Нехай захищає і тебе.

Андрій урочисто взяв маску, його пальці обережно обвели візерунок. —Дякую, — сказав він просто. І в цьому простому слові була ціла клятва.

Проблема не зникла. Хвороба бабусі не відступила. Але вони зробили перший, найважчий крок. Вони знайшли надію. І в цій осінній темряві, серед сирих алейок парку, засвітилася маленька, але така яскрава зірочка — їхнє щастя, ще неусвідомлене, але вже справжнє.