Глава 4

Вечір обгорнув землю м’яким, сирим серпанком. Вчителька сиділа біля вікна, вдивляючись у темряву, що густішала за склом. За вікном царювала осінь. Дощ, не то справжній, не то мряка, змивав останні барви з обличчя світу. Жовте й багряне листя, наче похмурі птахи, билось об шибку й безсило падало долі. Природа готувалася до сну, а вона — до діалогу з папером. Треба було описати цю осінню хворобу, цю повільно вмираючу красу.

Але думки безупинно поверталися до минулого дня. День знову пройшов не так, як хотілося. Не так, як мав би. Бо знову була вона. Марія.

Сьогодні, вкотре, дівчина підійшла після заняття з тихою, вибачливою промовою. Відпрошувалася. Перш ніж кивнути, вчителька подивилася їй у вічі. Глибокі, немов осінні опівнічні озера, вони були сповнені тихої скорботи й неймовірної сили. У той момент їй здалося, ніби вона дивиться не на студентку, а на віщий сон. Відчуття було настільки ясним і знайомим, ніби це вже колись траплялося — от-от щось має статися, от-от таємниця розкриється.

Ця дівчина була немов птаха з підрізаними крилами, що намагалася летіти. Вона походила з дуже бідної родини: жила з однією бабусею, адже мами й тата не було. Стара жінка, що трималася на жалюгідній пенсії, віддавала онуці останнє. Вона підробляла тим, що в’язала. Шарфи, рукавиці, светри — усе це було наповнене не просто пряжею, а теплотою її рук і любов’ю. Нещодавно, за проханням онуки, бабуся зв’язала маску. Не просту, а особливу. Маску-талісман.

Але група не бачила цієї краси. Студенти не любили Марію, бо вона не була подібною на них. Дівчата з дорогими сумками й ідеальним макіяжем дивилися на неї зверхньо. Вона одягалася дуже просто, ніколи не купувала дорогої косметики чи парфумів. Її найкращий вибір обмежувався секонд-хендом — одягом, який вже хтось носив, з яким вже щось сталося. Але вмілими руками бабусі та самої Марії ці речі перероджувалися в надзвичайні моделі, немов костюми з інших, яскравіших світів.

Вона зачісувалася просто, але зі смаком. І кожен раз із запалом займалася японською мовою, роблячи вправи старанніше за всіх. Вона вчила більше, ніж просила вчителька, і її успіхи були разючими. І тому їй заздрили. Заздрість — отруйна рослина, що дає потворні плоди.

І ось група дівчат вирішила пожартувати. Від імені хлопця, в якого Марія, як усі бачили, була закохана, їй написали листа. Чекаю на тебе, говорилося там. Це був злий жарт. Дівчина дуже переживала, що її не приймають. Вона ніколи не плакала на очах у всіх, але одного разу розповіла все бабусі. Стара жінка не плакала з нею, вона поговорила. Мудро, тихо, по-справжньому. І після цієї розмови Марія наче випросталася. Її внутрішній світ, міцний, як коріння старого дуба, не зламався.

Але доля завдала нового удару. Захворіла бабуся. Серйозно. Її ніколи не було в лікарні, і тепер усі клопоти впали на плечі Марії. Потрібно було робити все одній: готувати, прибирати, годувати, займатися ліками. А ще – вчитися.

Дівчата з групи не допомогли їй. Навпаки. Вони не надсилали їй домашніх завдань, не підтримували. У її біді вони побачили ще один привід для глузувань.

Тепер, сидячи біля вікна, вчителька розуміла: для Марії настали часи, коли потрібно було боротися. Не за місце під сонцем, не за успіхи в навчанні. Боротися за життя. За життя тієї, хто був для неї єдиною родиною. І в цій боротьбі, цій важкій, одинокій осінній дорозі, і крилось справжнє щастя — ще не знайдене, ще не усвідомлене, але вже немов той талісман у вигляді маски, що невидимо захищає її серце.