Глава 3

Холодне біле світло лікарняного коридору завжди здавався Андреа іншим виміром — світом, де час пливе повільніше, а повітря густе від запаху антисептика та тривоги. Він щільно стиснув у кишені дерев'яну маску, подаровану вчителькою Аліною. Вона була теплою і гладенькою, наче жива, і цей дотик заспокоював. Сьогодні він мав зробити це. Забрати бабусю додому.

Його бабуся, Віра Михайлівна, сиділа в інвалідному кріслі біля вікна, за яким починали розпускатися бруньки каштанів. Вона була схожа на пташку, що зібралася в пучок, — крихітна, з сірими очима, в яких вогник життя то розгорався, то згасав. Її руки, вкриті павутинкою прожилок, безперервно перебирали край ковдри. «Внучку, — обернулася вона до нього, і в її голосі була така щира радість, що в нього защеміло в грудях. — Ти прийшов. Я вже думала, ти забув свою стару бабцю».

«Ніколи, бабусю», — Андреа нахилився і поцілував її у в'яну щоку, відчуваючи легкий запах ліків і мила.

Двері палати відчинилися, і разом із лікарем увійшли його батьки. Мати, Марія, з її завжди тривожним поглядом, і батько, Олег, — практичний і твердий, наче витесаний з каменя. Саме його слова про «тягар» і «неможливість догляду» Андреа почув того вечора, що й приснився йому та його вчительці.

«Лікарю, яка динаміка?» — урівноважено запитав Олег.

«Стан стабільний, — лікар перегортав сторінки історії хвороби. — Але, як і говорили, вік бере своє. Потрібен постійний догляд, контроль ліків. В будинках для людей похилого віку...»

«Ми не віддаватимемо маму в будинок!» — різко перебила Марія, її очі наповнилися сльозами.

«Маш, будь розсудливою! — голос батька пролунав як удар батога. — У нас робота, кредит. А в нього — інститут. Ми не впораємося. Це буде краще для всіх, зокрема і для мами».

Андреа відчув, як маска в його кишені наче пульсує. Він згадав слова Аліни: «Хитрість — це не брехня. Це мудрість, коли пряма дорога закрита». Він зробив глибокий вдих.

«Тату, мамо, — сказав він тихо, але так, що всі обернулися до нього. — Я... я хочу зняти невелике відео. Для друзів. Проект «Моя родина». Щоб розповісти, як ми піклуємося один про одного. Це допоможе мені з іспитом».

Батько здивовано підняв брови, але дозволив. Андреа дістав телефон. Він не вмикав запис. Він просто тримав його в руці, наче мікрофон.

«Бабусю, — сказав він, підійшовши ближче. — Розкажи мені, як ти виховувала маму. Якою вона була в дитинстві?»

Віра Михайлівна оживилася. Її очі засяяли. Вона почала розповідати про те, як Марія вперше пішла до школи, як вивчала віршики, як вони разім саджали яблуню на городі. «Вона завжди була такою турботливою, моя донечка, — говорила бабуся, і її голос набував сили. — Все мені допомагала. А коли ти народився, вона зовсім забула про сон. Сиділа над твоїм ліжечком цілими ночами...»

Марія, слухаючи, не витримала. Гіркі сльози, які вона тримала в собі, котилися по її обличчю. «Мамо... — прошепотіла вона, обнімаючи стару жінку. — Я хочу, щоб ти була вдома. Я сама буду за тобою доглядати. Я все зроблю».

Олег стояв мовчки. Він дивився на свою дружину, на її тремтячі плечі, на матір, яка гладила дочку по волоссю, і на сина, що спокійно дивився на нього. У цю миттєву, крихку тишу Андреа вдихнув повітря і прошепотів: «Батьки— це два крила, які супроводжують дитину все життя».

Ця фраза, почута колись на шкільному святі, раптом набула глибинного сенсу. Олег глянув на свої «крила» — на плачучу дружину й немічну матір — і щось в ньому зламалося. Його практичний, залізний світ дав тріщину. Він зробив крок уперед і поклав руку на плече дружини.

«Добре, — вимовив він хрипко. — Забираємо маму додому. Впораємося. Разом».

Тієї ж вечори Віра Михайлівна сиділа в своєму старомодному кріслі у вітальні. Вона дивилася на онука, який розповідав їй про школу, і в її очах був спокій, якого не було давно. Андреа допомагав їй з легкими вправами для рук, читав вголос, а вночі, коли їй ставало важко дихати, просто сидів поруч і трижав за руку.

Минали тижні. Одного сонячного ранку Андреа зайшов до кімнати бабусі і завмер. Віра Михайлівна, опираючись на його ліжко, стояла на ногах і намагалася зробити крихітний крок до вікна.

«Бач, яке листя розпускається», — сказала вона, обернувшись до нього з переможним, дитячим посмішкою.

Це було диво. Не раптове і гучне, а тихе, вирощене терпінням і любов'ю. Її одужання було як розквіт дерева після довгої зими — повільне, але неминуче.

Того вечора Андрея розгорнув шкільний зошит. Біля складного ієрогліфа «вічність» (永遠) лежала маленька лисяча маска. Він узяв її в руки і зрозумів: вона більше не була йому потрібна. Її робота була виконана. Він згадав, що розповідала Аліна про символіку лисиці Кіцуне — мудрої істоти, що вчить знаходити нестандартні шляхи. Хитрість, спрямована на те, щоб розплутати найскладніші ситуації та зв'язати родину ще міцнішими нитками кохання — саме для цього вона і існувала.

Він відчув незвичайну легкість. У його серці, поряд із радістю за бабусю, розквітало ще одне щастя — усвідомлення того, що його вчинок, підказаний серцем і підтриманий дивовижним талісманом, змінив життя найближчих йому людей. І це щастя було справжнім та назавжди його.